Журналіст Сергій Рахманін в інтерв'ю програмі "Бацман" на телеканалі "112 Україна" розповів, чому зараз легко приживаються фейкові новини, хто сьогодні є головним ворогом України і чого його навчила українська політика
Редакційний блог Журналіст Сергій Рахманін в інтерв'ю програмі "Бацман" на телеканалі "112 Україна" розповів, чому зараз легко приживаються фейкові новини, хто сьогодні є головним ворогом України і чого його навчила українська політика
Зараз велика політика робиться у трьох-чотирьох кабінетах за участі приблизно десятьох осіб
112.ua
Бацман: Доброго вечора. В ефірі програма "Бацман".
Сергію, привіт. Я згадую наше перше інтерв'ю, яке я у тебе брала років дванадцять ще тому. Мені хотілося зробити цікаве інтерв'ю з зіркою української журналістики, Сергієм Рахманіним. Я тобі зателефонувала, і ти так дуже просто кажеш: "Невже вам буде цікаво? А що я там вам розкажу?" І зараз, коли я тобі дзвонила, кажу: "А давай програму запишемо" – та сама відповідь. Це така скромність природна, чи ти просто себе недооцінюєш?
Рахманін: По-перше, я і зірка – це точно несумісні поняття: я дуже відомий у дуже вузьких колах. По-друге, є певні риси вдачі, а по-третє, я працюю зі змістом, а не з формами. А люди, які працюють зі змістом, зазвичай не дуже цікаві загалу. Люди, які працюють з формами, цікаві загалу більше. Люди, які працюють зі змістом, цікаві тим, хто теж працює зі змістом. Таких людей ніколи не буде багато. Це об’єктивна штука. Мій улюблений письменник – Герман Гессе. В нього один з персонажів каже, що будь-яку річ можна тлумачити. Але людей, яких цікавить тлумачення речей, насправді небагато. Але ці люди насправді рухають світ. Тому я працюю для них.
- Тобто ти теж рухаєш світ?
- Опосередковано.
- Нещодавно в своєму кабінеті ти знайшов "жучок" для прослуховування. Хто його туди поклав?
- Це кумедна історія. Детективна і справді кумедна. Я коли про це говорив, справді хотів посміятися. Але там вскочив я в невеличку халепу. Мені пізніше пояснили, в чому я помилився. Це пакет, який стояв у мене приблизно рік. Звичайний новорічний паперовий пакет, який я в переддень минулого Нового року купив, щоб покласти туди подарунки і комусь подарувати. Я купив купу таких пакетів, один виявився зайвим, і я його поставив в куточок, де він спокійно стояв цілий рік. І коли розпочалися нові новорічні свята, я зрадів, що в мене є пакет (а цей пакет стояв у мене в куточку, там лежали папери, він в мене мігрував по кабінету з одного кута в інший), що я можу ним скористатися, і побачив там досить складну схему, яку я насправді прийняв за прослуховуючий пристрій, і яка насправді нею не була. Потім мені пояснили, що це так званий звуковий пакет. Тобто коли ти натискаєш на якусь кнопочку, цей пакет мав грати музику. Але коли я став розбирати це все більш ретельно, я виявив, що на одній деталі з цього звукового пакету був приклеєний портативний диктофон.
- Тобто таки тебе прослуховували?
- Виявляється, таки прослуховували. В принципі, логіка була розрахована на те, що якщо причепити маленьку чорну деталь до цього звукового пристрою, то це не приверне моєї уваги. Вони просто не знали, що я навіть не знав, що існують звукові пакети. Потім ця історія мала продовження, ще більш кумедне. Людина, яка є колишнім співробітником СБУ, з якою я радився і якій пояснював це, сказав, що це портативний диктофон – не дуже якісний канал зняття інформації, але який тим не менш використовується, в тому числі спеціальними службами. Вони свого часу закуповували такі диктофони, а потім налагодили їх випуск за ліцензією на одному з українських заводів. Він мені сказав, що для того, щоб визначитися, потрібен серійний номер і назва моделі. Але там було таке затирання, судячи з усього, все це просто стерли. Він мені дружньо порадив не залишати всього цього в кабінеті, а привезти додому, і наступного дня я все це мав йому показати, щоб розібратися. Я все це поклав в гаманець, який в мене вкрали в метро. Тобто історія як кумедно почалася, так само кумедно і закінчилася. Теоретично, якщо грати в якусь конспірологічну версію, можна припустити, що поцупили це в мене ті, хто мені цей пристрій підкинув, але в мене є припущення, що це працював банальний кишеньковий злодій. Справа в тому, що перший свій прослуховуючий пристрій я знайшов ще в 90-ті роки, коли працював в газеті "Київські відомості". Тому це не є чимось таким винятковим.
- Телефон твій слухається?
- Я не знаю. Свого часу були періоди, коли різні люди, які працювали в різних силових структурах, мене попереджали, що ось зараз мої розмови є цікавими для тої чи іншої структури. Наскільки це відповідає дійсності – я не знаю.
- Влада тебе боїться сьогодні?
- Сьогоднішня взагалі зазвичай боїться того, чого зазвичай боятися не варто. Це дуже дивна влада з погляду визначення орієнтирів, цінностей і принципів. Вона робить акценти в своїй державній політиці не на тому, на чому мала б робити, і боїться не того, чого би мала боятися, і рефлексує не над тим, над чим мала би рефлексувати. Тому не знаю, чи боїться вона мене. Думаю, що навряд.
- Свобода слова в Україні є?
- Свобода слова в Україні є. Про формат цієї свободи слова, про правила можна говорити дуже довго. Насправді зараз проблема навіть не в утисках свободи слова, а взагалі у визначенні свободи слова, у визначенні журналістики як такої. Та невеличка аудиторія, яка цікавиться тим, що я зараз скажу, вона, можливо, дослухається до мого невеличкого спічу. Справа в тому, що у нас найбільша проблема зараз навіть не свобода слова чи утиски свободи слова, а вміння відрізнити правду від неправди і вміння відрізнити істину і об’єктивність. Журналістика дуже змінилася. Вона постійно змінюється. Направду ніхто не знає, який вигляд матиме українська журналістика і взагалі журналістика світова за п’ять-десять років. Ніхто цього не знає. Зараз за рахунок розвитку соціальних мереж, за рахунок розвитку інтернету, пришвидшення процесу передавання інформації журналістика не є такою, якою вона була раніше. Тобто на осмислення інформації дуже мало часу. Ось чому так легко приживаються фейки? Зараз медіа налаштовані на те, щоб інформацію надати якомога швидше, щоби випередити. Тому часу перевіряти інформацію нема. В тебе немає часу – головне виставити раніше, щоб встигнути раніше, ніж твій конкурент. І тому фейки влітають у простір, потім їх перепощують, і вже джерело інформації знайти дуже складно. Ще момент: у нас достатньо сакральне ставлення до того, що називається принципами журналістики, стандартами журналістики, що є саме по собі не дуже поганим, але трохи штучним. Навіть британські й американські журналісти, які працюють в серйозних виданнях, працюють над серйозними темами, говорили, що зараз можливість жертвувати істиною заради об’єктивності є дуже серйозною. Умовно кажучи, якщо є серйозна підозра, наприклад, що MH17 був збитий російським "Буком", і є підстави це вважати – вони зібрані в якомусь кейсі доказів, і є альтернативна точка зору, абсолютно безпідставна, фейкова, російська, яка стверджує, що це зробив, наприклад, український винищувач, то досвід, інтуїція і співвідношення за і проти дає тобі підстави говорити, що та історія несерйозна, а ця історія серйозна. Але стандарти, яких ти дотримуєшся і які є наріжним каменем твого редакційного статуту, вимагають від тебе давати ці погляди в рівних долях, в рівних дозах. І коли ти даєш точку зору російського генерала, який несе якусь нісенітницю про український винищувач, і даєш погляд експерта, який пояснює, чому це, судячи з усього, був російський "Бук", ти буцімто дотримуєшся принципів, але ти створюєш величезну кашу в голові у слухача, глядача, інтернет-користувача. Ці речі направду є для журналістики проблемою набагато більшою, ніж свобода слова чи її утиски. Невміння відрізнити правду від неправди, невміння зробити щеплення від фейків і брак часу на переосмислення інформації. У нас інформація практично не переосмислюється – це вал, який валиться на тебе з різних сторін, і ти просто не встигаєш її переварити.
- А тобі було колись страшно після твоїх публікацій, після твоїх статей?
- Я не пригадую такого, щоб мені було страшно. По-перше, я не маю звички їх перечитувати.
- А тобі погрожували?
- Такі випадки, я думаю, є у кожного журналіста, який працює достатньо довго, але не було якихось таких жахливих погроз. В мене були погрози в 90-ті роки. Свого часу одна організація, достатньо радикальна, обіцяла мені на день народження надіслати в поштову скриньку гранату. Те, що було в нульові, – це було складніше і жорсткіше. Тобто мені не погрожували, але проти мене порушували кримінальну справу. Після моїх публікацій до нас приходила санепідемстанція, пожежна охорона, податкова. Такі засоби тиску насправді є набагато ефективнішими і жорсткішими, ніж погрози якогось навіженого в телефонній розмові.
- Яка публікація твоя була найрезонансніша? Найсильніша за наслідками для суспільства, для теми конкретної?
- Я не проводив таких рейтингів, такого ранжування. Якщо говорити про останній час, наприклад, це була публікація, яка називалася IN RE. Вона за відгуками, за сприйняттям була найбільш вдалою, хоча вона особисто мені не дуже подобалася. Це дуже дивна історія, тому що в багатьох журналістів є речі, в які ти вкладаєшся, є речі, які для тебе здаються практично бездоганними, але вони не завжди знаходять необхідний відгук. А є речі, які чіпляють за живе. Був у мене такий випадок, здається, біля Авдіївки, кілька років тому. Ми проїжджали блокпост, в нас передивлялися авто, в якому ми їхали, і до мене підійшов військовий середнього віку і сказав: "А я вас знаю. Я після ваших публікацій пішов добровольцем на фронт". Такі речі набагато для мене важливіші. Сам факт якоїсь кількості лайків є для мене набагато менш значущим. Свого часу в мене був текст, здається, він називався "День народження країни". На Майдані, в лютому 2014-го року, до мене підійшла абсолютно незнайома людина і сказала, що цю мою газету тримає у себе в робочому столі, і витягає її для того, щоб пересвідчитися, що життя не таке погане, і у нас ще буде умовне світло в кінці тунелю. Такі речі насправді важать для мене набагато більше, ніж реакція якась серйозна, негативна чи позитивна, з точки зору влади чи якась кількість лайків, – для мене це все-таки вторинне.
- Були такі випадки, коли ти реально почувався четвертою владою: звільнили після публікації міністра, не призначили якусь погану людину на посаду чи закон якийсь скасували?
- Були такі речі. Але насправді є люди, які хизуються такими речами. Вони мають на це право. В мене теж такі випадки були, коли публікації мої тягнули за собою певні політичні наслідки. Але найвизначніше – свого часу, коли тільки розпочалася війна на сході, ми з колегою і давнім другом, Юлією Мостовою, вирішили зробити достатньо серйозний експеримент. Ми знайшли гроші на проведення соціологічного дослідження, яке би дозволило достатньо ґрунтовно і ретельно заміряти настрої на сході щодо дуже дражливих, дуже складних питань. Ми самі сформулювали ці запитання, соціологи зробили це опитування, ми його описали. Це соціологічне дослідження, на превеликий жаль, пройшло практично непоміченим нашою владою, тому що вона не зробила з цього належних висновків. Але потім троє різних наших соціологів розказували, що це дослідження було величезним об’єктом уваги російської влади. І російські соціологи по своїх каналах постійно перевіряли, чи насправді було таке дослідження. Його вивчали, вивчала РНБО РФ, АП РФ. Один з цих соціологів навіть зробив припущення, що почасти саме це дослідження зупинило активність росіян на сході у розвитку так званої "русской вєсни". Дослідження показувало, що проросійськість настроїв, антиукраїнськість настроїв є набагато меншою, не такою глибинною. І ті речі, які розкручували росіяни на сході, намагаючись зробити оці народні республіки практично на всьому південному сході України, – це марна праця. І вони почали згортати ці історії. Люди, які мені це розказували, в них є підстави вважати, що все-таки ця історія вплинула на розвиток війни. Вона не зупинила війну, але зупинила масштаби саме гібридної агресії, яка розгорталася на нашому сході.
- Гроші за публікації тобі пропонували?
- Безліч разів. Неймовірну кількість.
- Найбільша сума?
- Були випадки, коли нам пропонували 2 млн доларів за те, щоб публікація не виходила. Це був 2013-й, здається рік. Публікація все одно вийшла. Був випадок, коли влада Януковича через одного з представників пропонувала нам взагалі не згадувати цю владу під час виборчої кампанії. Там, здається, йшлося про 7 млн. Найбільша сума, яку мені пропонували, – 25 тис. дол., за дві публікації, в яких я мав розказати, що саме ця людина є геніальною і є саме тою людиною, яка врятує Україну. Я посміявся, і на цьому закінчилося. Насправді мені грошей за публікації останніх років десять навіть не пропонують, тому що знають, що це марно.
- А от коли називаються такі суми, якщо це переводити на штат журналістів, на великі достойні зарплатні, існування газети, – можна же зробити велику справу, з точки зору ЗМІ. Немає такої спокуси?
- Така спокуса, напевно, є у кожного редактора. Кожен редактор, напевно, мав справу з такою проблемою. Це дуже тонка межа – погоджуватись на це чи не погоджуватися. Чи можна ощасливити людину крадіжкою? Напевно, ні. Чи вартує народження чогось, якщо ціною є вбивство чогось іншого? Я не засуджую тих людей, які роблять подібні речі, але не схвалюю точно. Я знаю військових, які в 2014-му році в принципі фактично займалися хабарництвом, але ці гроші клали не в кишеню, а ці гроші сто відсотків витрачали на закупівлю необхідного обладнання. Чи я засуджую цих людей? Ні. Чи схвалюю? Теж ні. Я їх розумію. Але це інша історія. Тут, напевно, все ще є можливість заробляти, викручуватися, не вдаючись до таких речей. Але, в принципі, журналістика за відсутності ринку, за тих умов, в яких ми працюємо, – це достатньо складна історія.
- За стільки років в українській політичній журналістиці чого ти навчився в українських політиків?
- Я би не говорив про українських політиків, я би говорив про українську політику. Чого мене точно навчила українська політична журналістика за цей час – терпінню. Я, в принципі, не є такою дуже нестриманою людиною, але в мене є хвилини роздратування, обурення, гніву. Але, в принципі, терпіти, чекати, терпіти чуже глупство, чуже роздратування. Терпіння – це дуже корисна річ. Є речі, які не можна терпіти. Але терпіння – це те, чого часто бракує українцям і українським журналістам зокрема. Як на мене – це дуже корисна штука.
- Чи є в тебе друзі серед політиків?
- В мене є троє людей, які мають стосунок до політики (вони зараз не є активними політиками), яких я можу назвати своїми друзями. Вони не є близькими друзями, по-перше, а по-друге, вони не є активними діячами. Хоча це радше виняток, ніж правило. Коли я викладав студентам, то я говорив, що найбільша помилка, якої припускаються журналісти, особливо молоді, – це дуже сильне зближення з політиками. Політики це використовують. Якщо тобі політик з першого дня пропонує переходити на ти, краще цього не робити. Краще з ними залишатися на ви. Я зразу пропонував на ви, але якщо людина говорила мені "ти", я переходив на ти.
- Хто зараз найголовніший ворог України?
- Є зовнішній ворог України, є внутрішній. Зовнішнім ворогом України є, звісно, Росія. Внутрішнім ворогом є відсутність системного мислення у тих, хто називається елітами. Причому під елітами я розумію не тільки тих людей, які сидять на Банковій, Грушевського чи Садовій, а всіх тих людей, які так чи інакше впливають на ухвалення рішень стратегічно. Системне мислення в них відсутнє. Тому сьогодні наші псевдоеліти, на жаль, є головним ворогом в принципі ненавмисне. Їхня відсутність є ключовою причиною нашого гальмування. Я дуже прихильно ставлюся до тези, що багато чого залежить від нас. Є громадянське суспільство, воно ще не сформоване, то замість того, щоби скаржитися, треба самим добиватися того, що ми маємо впливати на політику і політиків. Я це сам пропагую, сам намагаюся це робити і цю тезу цілковито поділяю. Але є речі, які неможливо зробити знизу, – їх необхідно робити згори. Ярослав Грицак колись правильно казав, що як не крути всі важелі впливу на ситуацію – у політиків, в політиці. Якою б не була активність знизу, а навіть в найрозвиненішому суспільстві активна маса, громадянське суспільство – це 20-25%. І для їхньої активності, для того, щоб вона була зреалізована, активна, треба відгук відповідний згори. А цього відгуку нема.
- Ти дуже добре знаєш основних політичних гравців українських. Хто має стати президентом України, щоб нарешті почалося це покращення, на яке всі так чекають?
- Це дуже спрощене насправді питання – хто саме? Я думаю, по-перше, що не від персони залежить.
- А як же політична воля?
- Є люди, які змінювали хід історії, змінювали ситуацію в певних країнах. Де Голль, який повернув Франції звання великого гравця. Черчилль – єдиний серед політиків, який зголосився розпочати війну з нацистською Німеччиною. Є Тетчер, яка повернула вплив Великої Британії на світову історію, політику, економіку. Попри це в кожного з цих гравців була купа вад. Але поява цих людей, саме в такій іпостасі, пояснюється тим, що була певна кількість еліт і певна кількість населення, в яких був запит на таку персону. Персона з’явиться, коли з’являється запит. У нас сьогодні нема запиту на конкретну персону. Я проти того, щоб журналісти агітували за конкретних політиків, по-перше, а по-друге, будь-яка людина, найрозумніша, найпорядніша, приречена на поразку, якщо вона не спирається на підтримку еліт, команди, суспільства. Немає у нас сьогодні людей, які повністю спираються на якісь серйозні верстви населення, щоб прийти і щось суттєво зробити. Ще є трохи часу, напевно, але не думаю, що це буде в 2019-му році. Потрібна підтримка і розуміння, а підтримка і розуміння не дозріють за рік. Треба дивитися на речі реально.
- Зараз ми маємо список кандидатів. Я попрошу тебе короткий психологічний портрет кожної особи зробити. Починаємо: Порошенко. Що ти можеш сказати?
- Я думаю, що це людина, масштаб якої не відповідає завданням, з якими він стикнувся. Він розумна людина. Він працелюбна людина, але він не є масштабним, і він є людиною, яка не змогла виставити пріоритети належним чином. Зміни в державі – він намагається справді їх робити, так, як розуміє, але вони в нього на третьому місці, а не на першому.
- Що на першому і другому?
- Збагачення і залишення при владі. Причому це пов’язані між собою речі. Зміни в державі він почасти робить для того, щоб збагатитися і залишитися при владі. В 2013-му році восени, за лічені дні до Майдану, він, виступаючи, говорив дуже правильні слова. Він говорив, що світ змінюється так швидко, що Україні для того, щоб не відстати, не залишитися в хвості світових процесів, треба не просто проводити реформи, їй треба прискорюватися, застрибнути туди. В нього був шанс – ми не те що застрибнули, ми на початку ще й трохи назад відійшли. Потім зробили крок вперед, потім чотири кроки назад. Тому його проблема – це відсутність масштабу, як на мене.
- Тимошенко?
- Якщо говорити про найсерйознішу ваду, то це те, що Юлія Володимирівна не міняється. Політик має еволюціонувати. Методика, сприйняття, погляди – вона мало еволюціонує. Я не про ідеологію, не про зміст, не про цінності. Якщо говорити про найбільшу ваду як політика, то вона в тому, що вона намагається робити політику так, як вона це робила і десять, і п’ятнадцять років тому. Це, направду, може їй навіть дозволити стати президентом. Але це не дозволить їй здобути жодних політичних перемог.
- Олег Ляшко?
- Ну його я знаю взагалі більше за всіх – ми з ним працювали в одній газеті, 25-26 років тому. Це заробітчанин. Неймовірно якісний, неймовірно фаховий заробітчанин. Таким завжди залишиться. Він не є політиком. Але заробляти гроші теж треба вміти – йому це вдається неймовірно талановито. Але говорити про нього як про політика – давайте ще про Зеленського говорити як про політика.
- Гриценко.
- Про Гриценка мені говорити трохи складніше з певних етичних міркувань. Мене з Гриценком як з політиком чи як з людиною ніщо не пов’язує, але він є чоловіком мого близького друга. Мені не дуже коректно про нього говорити.
- А чи не було такого, коли саме те, що Анатолій Гриценко є чоловіком Юлії Мостової, ставило в якісь ситуації, які були на межі конфлікту інтересів?
- Мостова дуже сумлінна людина і дуже мудра людина. Тому коли такі ситуації виникали, то їй завжди вистачало і мудрощів, і тонкощів, і делікатності; умовно кажучи, ми ніколи не робили нічого, щоби давати підстави думати, що ми підіграємо конкретному політику. Хоча з її боку в неї були такі можливості. Неймовірний плюс, який точно є в Гриценка, – серед політиків найвищого ґатунку, першого ешелону він є найбільш порядною людиною. І, можливо, найбільш системною людиною. Але його порядність, мені здається, це до певної міри і мінус. Для політиків це інколи мінус, аніж плюс. Але в нього, безумовно, теж є вади.
- Вадим Рабінович?
- Вадим Зіновійович геніальний шоумен. Коли я випадково зустрічаюся з його творчістю, я не думаю, що він є системним політиком. Він шоумен більше, ніж політик.
- Михайло Добкін?
- Він буде висуватися в президенти? У нас є Каплін, є Кива. У нас є чотири соціалісти. Один кращий за іншого.
- Але християнський соціаліст – це Добкін.
- Колись була така організація – бригада "Призрак". Православна комуністична бригада. Християнський соціалізм – це приблизно те саме, що православний комунізм. Є речі, які не є серйозними. Нема сенсу обговорювати те, що не є серйозним. Шанси Капліна, Добкіна, Киви – не варто втрачати час на це.
- А Вакарчук і Зеленський?
- Зеленський – шикарна історія, щоб зіпсувати гру іншим. Шикарна історія для того, щоб Коломойський попсував життя решті. Я не думаю, що сам Зеленський готовий до цієї ролі, що він серйозно думає про те, що він коли-небудь стане президентом. Направду, і Трамп до кінця не вірив, що він стане президентом. Але історія трошки інша, і у Трампа все-таки бекграунд є якийсь, на відміну від Зеленського. Вакарчук… Насправді, і по-людськи, і з погляду системності, Вакарчук і Гриценко мені симпатичні більше, ніж решта, саме тому, що в них є певний набір особистих чеснот і певний набір певних системних речей, які дозволяють політикові бути політиком, тобто не просто виголошувати промови, не просто засівати гречкою, а продукувати якісь смисли. По-друге, мені здається, що обидва еволюціонують, з точки зору поглядів і з точки зору методів. Наскільки вони сильно еволюціонують – сказати важко. Принаймні обидва гідні того, щоби брати участь в президентській кампанії. Щодо решти – тут взагалі є питання.
- А Арсен Аваков може піти в президенти?
- Не думаю. Я думаю, що Арсен Борисович буде досить суттєво впливати на кампанію. Я думаю, що на сьогодні він є одним з найбільш впливових гравців – він, безумовно, важковаговик. Його трохи недооцінювали свого часу. Коли йому пропонували посаду міністра МВС, і погодилися на це різні люди, від яких це залежало, я думаю, що вони навіть не до кінця усвідомлювали, наскільки це серйозний гравець. Я не думаю, що він піде. По-перше, він не має шансів, а він честолюбна людина. А по-друге, я не думаю, що йому це потрібно. Він, як і Турчинов, належить до категорії людей, яким впливати на політику набагато важливіше, ніж бути першими особами. В нього є певний потяг до публічності, навіть активно в соціальних мережах це демонструє, але говорити про те, що… я думаю, що він буде підтримувати конкретного персонажа з тих чи інших міркувань. Причому абсолютно необов’язково це буде Арсеній Яценюк, але особисто висуватись – не думаю. Але в історії і в політиці трапляється будь-що. Ну якщо у нас Ляшко на останніх президентських виборах здобув такий підсумок, то чому б Авакову не висунутися? Але реалістично – малоймовірно.
- Багато ночей ти в Раді провів?
- Тричі я там був по ночах. Зараз взагалі такої потреби немає. Взагалі в Раді я останнім часом буваю набагато рідше. Вона вже не є місцем зосередження ідей, і вона вже не є місцем скупчення джерел інформації. Рада була достатньо цікавим клубом, де збиралися різні групи, які продукували різні смисли, де обговорювали різну інформацію. Зараз це все вийшло на інший рівень. Рада була середовищем, де все це варилося.
- Зараз де велика політика робиться?
- Зараз велика політика робиться в трьох-чотирьох кабінетах, за участю десятьох приблизно людей, не більше. Але я б не назвав цю політику великою. Великою її за звичкою називаю – вона є дрібнішою, ніж була раніше. Якщо не враховувати політику Януковича, яка була просто шкідлива, – ця політика є достатньо дрібною. Речі, які вони обговорюють, методи, які вони використовують …навіть лиходії зараз є менш масштабними, ніж раніше. Кадровий голод певний стосується всіх – від вищих ешелонів влади і закінчуючи дрібними чиновниками. Воно вже не є великим – оце, напевно, одна з найбільших проблем. Можливо, навіть, співставна за розміром з корупцією. Оця дрібнота масштабів проблем, засобів розв’язання проблем, ціни угод. Тимчасове явище? Безумовно. Подолано буде – сто відсотків. Коли – ніхто не знає.
- Будемо бажати, щоб це було якнайшвидше.
- Для того, щоб це відбулося якнайскоріше, треба до цього готуватися, треба для цього щось робити.
- Я дякую тобі за інтерв’ю.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть кнопку "повідомити про помилку", щоб повідомити про це редакцію
