Крапки над "Ї": Реконцептуалізація Української революції

Українська революція програла збройну боротьбу, бо суспільство не було готово до втілення в життя ідеї незалежності. Нація, яка не має своєї середньої і вищої національної школи приречена на поразку. Революція не перемагає в країнах, де провідною соціальною верствою є селянство.

У інтерпретації подій національно-визвольних змагань існують суттєві складні моменти. Зупинимося коротко на основних проблемах розуміння Української революції 1917-1921 років.

Коли почалася і як довго тривала революція?

Існує кілька різних підходів у датуванні Української революції: звужене і широке.

Та частина істориків, яка розглядає національну революцію в контексті загальносвітових проблем, пов’язує її початок з Першою світовою війною, яка прискорила падіння імперій і соціально-національні революції майже в усіх країнах Центрально-Східної Європи.

Українська маніфестація на Софійській площі у Києві. 1 квітня (19 березня) 1917 року

Кінець визвольних змагань пов’язують з закінченням роботи Паризької мирної конференції та остаточних міждержавних договорів, які вирішили долу Західної України, віддавши її під володіння польської Речі Посполитої.

За такої всеєвропейською логікою зміни карти світу українська революція датується 1914-1923 роками.

Ця дата може вважатися слушною, бо вже з початком Першої світової політичні кола Західної України поставили на порядок денний питання здобуття української незалежності.

За це висловилася Головна українська рада у Львові, за ці ідеали розпочав свою звитягу Легіон січових стрільців.

Щодо подій на підросійській Україні, то за початок беруть березневі події в Києві 1917 року, а за закінчення – Ризький мирний договір 1921 року між червоною Росією і Польщею, за яким відбувся новий поділ України між окупантами.

Існує також дата 1917- 1920 роки, яка співпадає з російсько-комуністичним датуванням т.зв. громадянською війною, вона вписує українські події революції в контекст внутрішньої російської історії. На наш погляд виправданим є обидва підходи: і 1914-1923, і 1917-1921 роки.

Проте важати 1921-1923 роки закінченням Української революції – не цілком резонно.

Протибільшовицькі повстання на селах продовжувалися до середини 1920-х років.

Існування УАПЦ, Української академії наук, кооперативного видавничого руху, селянського землеволодіння та інших громадських структур і інституцій, які продовжували традиції незалежної України свідчило про збереження здобутків Української революції ще принаймні близько 10 років по революції.

Ще одним зі здобутків була українізація 1920-х років та "розстріляне" культурне відродження передусім в царині літератури.

Фактичним кінцем Української революції став процес СВУ 1929 року, масова колективізація, репресії проти інтелігенції та нарешті Голодомор 1932-1933 років.

Три одночасні революції в одних хронологічних межах і на одній території

Говорячи про Українську революцію 1917-1921 років ми часто-густо асоціюємо нашу територію лише з боротьбою за незалежність. Насправді у цих роках відбувалося три революції на одній території одночасно:

Перша – Російська демократична революція.

Вона мала свої революційні органи – Совет народних солдатський і робітничих депутатів, губернських комісарів, підзвітних Тимчасовому уряду, збройні сили старої російської армії, що також орієнтувалися на "єдину і неподільну".

Її метою була побудова ліберальної республіканської Росії з можливою федерацією земель, в тому числі і для українців.

Її продовженням – стала російська тоталітарно-лівацька революція на чолі з більшовиками, яка мала свої збройні формування у вигляді червоноармійців та партійні осередки – зародки майбутньої комуністичної держави. В сенсі національної політики вони займали спочатку централістичні позиції, потім погодилися на федералістичні поступки українцям.

Другий процес – іншонаціональні революції поляків, румун, угорців, які збиралися поширювали на територію України, свої історичні національні революції з титульних земель.

Демонстрація робітників-поляків у Луганську. 1 травня 1917 року

Кожний з них прагнув включити українські етнічні терени до Великої Польщі, Румунії, Угорщини.

У результаті наступу збройних сил Угорщини, Румунії, Польщі території Галичини, Західної Волині, Закарпаття, Буковнини і Бесарабії були від’єднані від України.

Окремо варто відзначити революційну активність єврейської спільноти. Яка в Галичині орієнтувалася на польськокультурну більшість, а в Україні підтримала радше російський більшовизм.

Нарешті третя – Українська революція. Українські революційні сили мали на меті зробити Україну суб’єктом міжнародного права, побудову незалежної держави.

Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі в Києві. У центра — Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко. 7(20) листопада 1917 р.

Українські сили складалася з лівих і ліво-центристських партій УСДРП, УПСР і УПСФ та невеликого відсотку УПСС (соціалістів-самостійників). Вони заснували Центральну Раду і прагнули конституційного розлучення з Росією: спочатку – на правах автономії/федерації, а згодом – як самостійної держави.

Українська революція мала також дві складові. Переважала республіканська версія будівництва держави УНР. Дещо менш сильним був консервативно-гетьманський рух, що намагалася утвердити Українську Державу.

Третьою складовою були державницькі змагання на Західній Україні – будівництво ЗУНР, як держави центристських сил, яка спиралася на ідеологію Національно-демократичної партії.

Іще одинм процесом, що відбувався одночасно з трьома революціями, були слабко окреслені з національного боку сили анархістів та інших повстанських отаманів. Частина з них будувала Україну в окремо взятому регіоні (отаман Зелений, Чучупака, Струк та ін.) або анархістську квазідержаву (батько Н.Махно на Південному Сході України).

Під час революційних подій відбувалася постійна боротьба між усіма головними силами в Україні. Кожна намагалася на одній території відбудувати свою національну державу. Через це розпочалися – і протягом усіх років тривали – перманентні війни: російсько-українські і польсько-українські.

Країни Центрально-Східної Європи уникли таких воєн через те, що до 1917 року вже були збудовані органічні мононаціональні культурно-громадські спільноти, які створили новий тип політичного поляка, чеха, фіна.

Міждержавна, а не громадянська війна

Великою помилкою є називати визвольні змагання українців "Громадянською війною".

Вживання терміну "громадянська війна" означає, що мовець не визнає або заперечує існування УНР-Української Держави.

У війнах тих років ми маємо справу з міждержавними війнами, які треба кваліфікувати за сторонами військового конфлікту: українсько-російська (білогвардійська), українсько-російська (більшовицька) війни, польсько-українська війна в Галичині та на Волині.

Термін "громадянська війна" запущений був російською комуністичною історіографією та пропагандою, яка намагалася не помічати існування УНР, а отже легітимізувала окупаційну діяльність Червоної Армії в Україні.

Позаяк українсько-більшовицька війна закінчилася військовою поразкою УНР, ми повинні говорити про окупацію українських земель червоною Росією.

Відповідно маріонетковий уряд УССР не представляв інтереси української нації і є фактично колаборантським урядом. Стан України після остаточного її захоплення у 1920-1921 роках більшовицькою Росією відповідає становищу колонії.

Заснування квазідержавного утворення – УССР є позитивим у порівняння з дореволюційними часами, коли під російська Україна поділена була на 9 губерній. За царату українську націю не визнавали, за більшовиків росіяни де факто визнали українців, але лише як вірних васалів Москви.

Було запропоновано два терміни: радянський українець і український буржуазний націоналіст, що відповідав дореволюційному: малорос і свідомий або правдивий українець.

Від самого початку новітній російський окупант закладав подвійне трактування в поняття "українець", чим продовжував стару шовіністичну традицію розглядати українців як гілку "триєдиного русского народу".

Радянський чи совітський?

Закордонна історіографія та суспільно-політична думка послуговувалася для визначення сутності державної системи в Україні після 1921 року поняттями "совітський/ "совєтський".

Таким чином чітко означався російський окупаційний режим, який запанував в Україні по військовій поразці Директорії УНР.

Цим вони намагалися відрізнити питомо українські національні інституції від колоніальних, принесених на червоних багнетах.

І це виглядало слушним, бо і в міжнародній практиці не перекладаються питомо іншонаціональні державні структури і органи: не НКВС, а НКВД; не КДБ, а КГБ і т.п. Під цей розряд підпадає й термін "радянський", який завуальовано прикривав комуністичний тоталітаризм покривкою влади народу – Рад.

Українські історики і досі використовують поняття "радянський" на означення системи влади принесеної більшовиками. Проте ніякої "радянської" влади апріорі не існувало.

Радянська форма державності відійшла у небуття з розгоном Установчих Зборів в Росії.

Вживаючи форму "радянський" стосовно України, ми вносимо плутанину, бо Центральна Рада – якраз і була радянською формою державності, значно більшою, ніж "Совєти народних депутатів".

Вона включала усі соціалістичні партії і не лише українські, але й російські, єврейські, польські. Проте вони не одержали повноцінної всенародної легітимізації на виборах, бо почався більшовицький наступ. Також правим силам було відмовлено у представництві.

Якщо брати до уваги диктатуру пролетаріату, як тоталітарно-деспотичну форму влади однієї партії, то такий фразеологічний зворот як "радянський режим" втрачає усілякий внутрішній зміст. Бо радянський режим апріорі не може бути тоталітарним.

Чи варто оцінювати діячів, що підтримали більшовицьку Росію, як колаборантів?

Досі в Україні колаборацію прикладають лише до співпраці українців з німецьким окупаційним режимом 1941-1945 років.

Насправді колаборація розпочалася значно раніше, коли велика кількість українців підтримала російську більшовицьку окупаційну армію в 1918-1920-роках. Ця колаборація мала два суттєвих різновиди:

Перша - колаборація з надією збудувати в Україні ліву (комуністичну) незалежну державу.

Таку колаборацію з примусу обставин можна вважати меншим злом. До неї належали українські діячі боротьбістської і укапістської партій, а також деякі члени РКП (б), що були свідомими українцями: В.Еллан-Блакитний, М.Скрипник, О.Шумський, П.Любченко, М.Хвильовий, А.Річицький та ін.

Керівні діячі КП(б)У під час українсько-більшовицької війни. Зліва направо: Олександр Хмельницький, Мойсей Рухимович, Мойсей Грановський, Володимир Юдовський, Климент Ворошилов, Володимир Мещеряков, Микола Подвойський, Анжеліка Балабанова, Християн Раковський, Микола Скрипник, Володимир Затонський  ФОТО: Wiki

Сутнісно вона була й не зовсім колаборацією, бо діячі ці вірили, що будують ліву незалежну Україну.

Другий різновид – це колаборація за свідомим вибором окупанта, як свого ідейного союзника. Остання в Україні мала масовий характер і охопила передусім непартійну масу пересічного загалу, який мислив категоріями "єдиної неділимої".

Боротьба з російською національною ідеєю, "русским миром"

Українська революція 1917-1921 років не лише покликала до життя українську державу новітнього часу, але й в ширшому сенсі стала каменем спотикання для поширення російської національної ідеї за межі території колишньої Російської імперії.

Спроба утворення державного організму на українських етнічних територіях, котрі ледь чи вдвічі перевищували сучасну українську державу, змусили росіян відмовитися від бажання приєднати Боспор і Дарданели з і Стамбулом до своєї імперії, до домінації на Балканах.

Українським військом і повстанськими загонами було зупинено наступ Червоних військ на Європу у 1919-1920 роках.

Українська ідея покликала до життя відродження Кубані, українського населення Вороніжчини і Стародубщини, українців Далекого Сходу, які намагалися утворити далекосхідну українську республіку і навіть Китая, де в Харбіні діяли потужні українські культурно-громадські установи.

Кубанці воювали в збройних силах УНР, постали вищі і середні українські заклади в Катеринодарі та інших станицях, з Вороніжчини походив один з найкращих поетів розстріляного відродження – Євген Плужник.

Частиною України був Ростов на Дону і Таганрог а також Берестейщина.

Проте доба деукраїнізації та шаленого наступу російського шовінізму в 1920-1930-х ліквідувала український національний спротив в межах російської держави.

Автономія, федерація, самостійництво: протиставлення чи послідовність дії?

Колишні гетьманці та консерватори доводили виключно своє право говорити про українську державність, відмовляючи в цьому республіканцям (уенерівцям) тавруючи їх федералістами, які не сприймали самостійницької ідеї.

Багато для цього зробив В’ячеслав Липинський. Своїм талановитим словом він намагався шукати союзників у "ворожому таборі".

Проте неумисно посіяв переконання, що усі прихильники республіки були лише федералістами. І саме тому визвольна боротьба українського народу зазнала поразки, мовляв, лідери революції – М.Грушевський, С.Петлюра та В.Винниченко – були противниками власної держави.

М.Грушевський, С.Петлюра та В.Винниченко  у листопаді 1917 року

У свою чергу республіканці (М.Славинський, П.Чижевський, П.Христюк) підкреслювали національно неукраїнський характер гетьманської держави. Вони казали, що вона була малоросійським конструктом і по суті творила союзну з Росією територію.

Насправді ж М.Грушевський був тією людиною, який виховав більшість національних консерваторів (С.Томашівський, І.Кревецький, почасти й В.Липинський, були його учнями).

Федералізм для України був хворобою бездержавності, слабкості громадського життя. Ця слабкість штовхала провід українського руху до пошуку компромісу з переважаючим російським впливом в Україні.

Автономія/федерація була компромісом з російською національно ідеєю, але зовсім не запереченням української державності.

Федералізм М.Грушевським, партією соціалістів-федералістів сприймався як перший етап для здобуття незалежності.

М.Грушевський писав, що федерація є наступна фаза по самостійності, маючи на увазі утворення європейського союзу в майбутньому.

Розчарування поразкою не повинна сьогодні нам застеляти очі на той факт, що і праві і ліві сили робили одну державну справу, розходилися в тактиці, а не стратегічній меті.

Різні проекти української державності

Серед сучасних істориків уенерівського та гетьманського спрямування існує тенденція протиставляти свій напрям іншому, як більш відповідний чи кращий.

Часто-густо сторони дискусії взаємно ставлять одне одного ледь не в одну шерегу з ворогами української державності.

Приміром, на думку гетьманців, боротьбисти йдучи на співпрацю з більшовиками, зрадили ідеї самостійної України, дорівняли себе до окупанта.

З іншого боку заучать закиди такого ґатунку, що український дідич зрадив українській національній ідеї, коли підтримав гетьманську державу, у такий спосіб працював на чужу російську монархічну ідею.

В інтерпретаціях Української революції важливо виходити з того, що в Україні мали право на життя обидва проекти побудови національної держави: і республіканський, і консервативний. І якби якась з них перемогла, Україна від цього однаково виграла. Так на цю справу дивилися справжні патріотично налаштовані діячі. 

Дмитро Дорошенко

Приміром, Дмитро Дорошенко був членом Генерального секретаріату УНР та в часи УД, міністром закордонних справ в кабінеті Федора Лизогуба.

В’ячеслав Липинський після падіння П.Скоропадського ще пів року залишався послом Директорі УНР у Відні.

Олександр Лотоцький був і членом Центральної Ради, і міністром сповідань Української Держави.

Іван Огієнко був ректором Кам’янецького університету за П.Скоропадського та міністром сповідань в урядах Директорії УНР.

З П.Скоропадським у перші місяці шукали спільну мову С.Петлюра і навіть В.Винниченко.

Низка вищого офіцерства служила і УНР, і у військах УД.

Євген Чикаленко дуже засмучувався фактом падіння держави П.Скоропадського через повстання проти нього Директорії УНР. Він вважав, що краще мати напівукраїнську державу з проросійським державним апаратом, ніж одержати російську державність у вигляді совітської України.

Напівукраїнську державу з часом можуть українізувати. Російську – ні.

Чи Українська Держава Скоропадського мала самостійницьку політичну лінію?

Самостійництво П.Скоропадського часів його співпраці з УСХД від 1920 року низка істориків неправомірно переносить на часи квітня-листопада 1918 року, коли гетьман виразно перебував під впливом російської великодержавної ідеології і був політичним росіянином.

Про російські культурні й державні пріоритети П.Скоропадського свідчать його "Спогади", які через їхній проросійський характер відмовився повністю друкувати в "Хліборобській Україні" В.Липинський.

Безперечно держава П.Скоропадського мала поважні досягнення в царині будівництва національної культури (українські університети в Києві, Кам’янці, Полтаві, гімназії, Українська академія наук, театр, музей тощо ), та на міжнародній арені (визнання України незалежною державою низкою країн Європи).

Але сам П.Скоропадський визнавав, що його мрією була федеративна Росія, з Україною як частиною російського простору.

Кайзер Вільгельм та гетьман Павло Скоропадський

До самостійництва його штовхала кайзерівська Німеччина, яка хотіла мати в Україні свого союзника, що остаточно розірвав усі стосунки з Росією.

Саме москвофільству суспільної бази Скоропадського, ми зобов’язані сумнозвісній федеративні грамоті і повстанню проти нього Директорії.

П.Скоропадський орієнтувався не на Хліборобсько-демократичну партію В.Липинського, Д.Донцова і М.Міхновського та братів В. й С.Шеметів. Це було б цілком логічним, коли б гетьман дійсно бажав принципового незалежницького курсу країни.

Натомість гетьман орієнтувався на проросійський Протофіс і Союз земельних власників. А вони були силами російського капіталу і поміщицтва, складалися з колишніх діячів великодержавних, монархічних і чорносотенних партій.

Для Скоропадського і Липинський з Донцовим, і навіть Д.Дорошенко – усі були занадто крайніми українськими шовіністами, "щирими".

Зразком українця для гетьмана були такі представники українських сил, як В.Науменко, М.Василенко, котрі стояли на малоросійських позиціях.

Гетьман намагався балансувати, зберігаючи нейтральну лінію між УХДП і Протофісом. Проте через перевагу російських сил він став виразником їхнього політичного інтересу.

Українським політиком П.Скоропадський став вже на еміграції і передусім завдяки ідеологічному впливу В.Липинського.

Хто більший державник – Грушевський, чи Скоропадський?

Часто історики-прихильники П.Скоропадського представляють його більшим і кращим державником за націонал-демократа М.Грушевського.

Мовляв, гетьман був досвідченим землевласником і краще розумів, як будувати державу, ніж інтелігент Михайло Грушевський.

Професор Михайло Грушевський, Голова Центральної Ради

Джерело таких міркувань – у "Листах до братів-хліборобів" В.Липинського: консерватизм є кращим за анархізоване республіканство.

Проте теоретичні побудови – одне, а практика Української Держави П.Скоропадського – це інша реальність.

У 1918 році П.Скоропадський не був українським державником, він намагався зберегти в України лад старої російської держави, спираючись на російськокультурні кола поміщицтва і підприємців, які ворожо були наставлені до свідомого українства.

П.Скоропадський не визнавав постулатів традиційної української політичної лінії від середини ХІХ століття: понять "українська етнічна територія", "галицький П’ємонт", спільна українська культура для під польської і підросійської Україн.

Він не володів літературною українською мовою, вважаючи існуючи її тодішню версію "галичанським витвором".

Попри існуючи мирну передишку, Скоропадський не зміг провести аграрну реформу, щоб спертися на селянські заможні маси.

Він не знайшов компромісу з соціалістами нерадикального табору.

Гетьман орієнтувався на Білу Росію, фактично був союзником А.Денікіна, який в питання національної політики зарекомендував себе україножером.

Гетьман Павло Скоропадський

Був противником галичан, не намагаючись використати їх великий державотворчий потенціал, зберігав сліпу віру в значення російської культури для України.

Натомість М.Грушевський від кінця ХІХ століття боровся за автономію України у складах обох імперій: Російської і Австрійської. Фактично він приготував Україну до сприйняття незалежницьких постулатів.

Грушевський продовжував справу кирило-мефодіївців, які при своєму федеративному баченні перспектив України, не відкидали ідеї її окремішності (Т.Шевченкоі П.Куліш).

Його "Історія України-Руси" стала науковою підставою для проголошення українськими партіями курсу на політичну окремішність України.

Використовуючи політику "Нової ери" і курс "Галичина – український П’ємонт", М.Грушевський на галицькому ґрунті створив неформальну Українську академію наук – НТШ.

Він підготував кадри нової інтелігенції, яка питання національної окремішності ставила на чолі своєї громадської діяльності.

Грушевський у своїй "На порозі Нової України" (березень 1918) ствердив конечність української незалежності, необхідність будівництва самостійної України та кінець московської орієнтації.

Грушевський – один з батьків ІV Універсалу Центральної Ради, ініціатор підписання угоди з Німеччиною у березні 1918 року.

У своїй діяльності і риториці Грушевський був більшим самостійником, ніж федераліст Павло Скоропадський – принаймні, якщо говорити про Грушевського і Скоропадського у 1918 році.

Позитив Берестейської угоди 1918 року. Чи були німці окупантами?

Берестейський мир – великий тріумф української дипломатії, яка вивела Україну на міжнародну арену. УНР протиставилася Антанті, але перетворилася з суб’єкта на об’єкт історичного процессу.

Берестейський мир дозволив перемогти більшовицьку анархію, яка запанувала в Києві і повернутися до влади в Києві Центральній Раді.

Засідання німецької, української та російської делегацій у Бересті-Литовському

Згідно Берестейської угоди Україна одержала найбільшу територію своєї держави, яку вона не має навіть сьогодні.

До складу України входила вся українсько-етнічна Берестейщина, Гомельщина, Мозирщина (тепер Білорусь), з нишініх російських Україна одержала шмат Донщини – міста Ростов-на-Дону і Таганрог.

За таємною частиною угодою Німеччина і Австро-Угорщина визнавала західний кордон України по етнічним територіям по Сяну і Західному Бугу (Перемишль мав бути українським), а також погоджувалася на поділ Галичини на два коронних края: український і польський.

Карта Української республіки, представлена українською делегацією на Паризькій мирній коференції 1919 року

Берестя розв’язало психологічну проблему українських політиків дивитися на міжнародну політику з оглядкою на російський державний інтерес. Берестейська угода покінчила з т.зв "песім обов'язком супроти Москви" (М.Грушевський).

Але це народжувало нову проблему: чи вважати німецькі війська (за старою традицією комуністичної пропаганди) окупаційними силами?

Більшовицькі війська, що воювали з УНР, безсумнівно були окупантом. Німецьке військо прийшло в Україну, як союзне УНР військова формація.

Німецькі команди надуживали своїми союзницькими правами, здійснюючи репресивні акти проти деяких сіл. Але ми не маємо юридичних підстав казати про армію Німеччини, як окупаційну.

Коли порівняти діяльність червоних загонів більшовицької армії в Україні з німецькими командами, то різниця буде не на користь російських більшовиків. Німці брали зерно в певних домовлених з УНР межах. У цьому порівнянні проявляється окупаційна сутність комуністичного режиму в Україні.

Більшовизм як російське явище. Різниця між українськими лівими і російським комунізмом

Микола Бєрдяєв у свій час писав про більшовизм як питоме російське враження, незалежно від нього цю думку висловив і Євген Маланюк.

Бєрдяєв М. Витоки и смисл російського комунізма

Чи маємо підстави казати про український більшовизм часів Української революції?

Безперечно – певний процент більшовиків українського походження в РКП(б) був.

Більшовизм в Україну експортували з Півночі.

Більшовицька партія в Україна формувалася з російського, або зденаціоналізованого елементу – мешканців пролетарських міст.

У містах Україні, де була відсутня велика промисловість, більшовицький елемент не перевищував 10-15 відсотків серед інших революційних партій.

Без російських багнетів місцеві більшовики ніколи б до влади в Україні не прийшли. 

Маланюк Є. Книга спостережень

Та й ліві партії в Україні не мали відверто більшовицького зафарбування. 

Ані укапісти, ані боротьбисти, що створили український національний комунізм не мали більшовицької безкомпромісності і крайнього радикалізму. 

Вони були готові толерувати приватну власність, не були противниками багатоукладності, мали більш демократичні погляді і більш схильні були до парламентаризму.

Більшість членів цих партій згодом стали комуністами лише під тиском обставин.

З кінцем українізації саме ті комуністи, що колись належали до цих партії, першими підпали під репресії, стали об’єктом показових судових процесів, опинилися в розстрільних списках, або самі вкоротили собі віку.

Російська комуністична влада не вірила в добрі наміри українців-комуністів, підозрювала їх в націоналізмі.

Надкласовість українського соціалізму

Український соціалізм намагався визначити своє місце між класовим і національним пріоритетами.

У часи української революції національний пріоритет переміг.

Розбудова національної держави стала справою першого ряду важливості, здобути соціальні вигоди для робітничого класу – вважали другим завданням, що перебувало в залежності від вирішення національної проблеми.

Есдеки-українці мали не стільки робітницьке скільки сільсько-інтелігентське походження. С.Петлюра був з козаків і духівництва, О.Скоропис-Йолтуховський і М.Меленевський – представниками правобережного шляхетства, зі священників був Валентин Садовський, з дідичів походив Левко Юркевич, селянами-козаками з Полтавщини були Андрій Жук і Володимир Дорошенко.

За своїми соціальними настановами українські есдеки радше були відповідниками російського меншовизму. Ортодоксальні позиції займали хіба Левко Юркевич і Микола Порш.

У добу Директорії УНР есдеки блокувалися з право-центристськими силами – соціалістами-федералістами, що в соціальних питаннях не були реально соціалістами, а радше за сучасною термінологією – народною партією, виразницею інтересів інтелігенції та дрібної буржуазії.

Якби ж йшлося про соціального союзника, то логічно було сподіватися блокування есдеків з есерами, чого не сталося.

Ще у 1909-1912 році в середовищі УСДРП розгорнулася внутрішня дискусія про необхідність надкласового підходу у діяльності, про перетворення партії з виразника інтересів пролетаріату – на виразника волі загалом цілого спектру сил від лівих до центристів, про перетворення партії на локомотив українського визвольного руху.

На такий платформі стояли майбутні члени СВУ А.Жук, В.Дорошенко, О.Назаріїв, В.Степанківський. Під час української революції УСДРП стала таким локомотивом, центром сил тяжіння усіх партійних груп від лівих до націонал-демократів, які стояли на платформі державної незалежності.

На жаль, український соціалізм на відміну від німецького, французького чи австрійського, або навіть російського, не виробив своєї національної теорії українського соціалізму.

В українців не знайшлося свого К.Каутського чи Ж.Прудона, а ідеологічні постулати запозичувалися живосилом з теорії і практики російської соціал-демокартії (меншовиків і більшовиків).

Українські соціалісти поділяли хибну теорію єдиного російсько-українського революційного фронту, що позначився на підпорядкованості української революції реаліям революції російської.

Різниці в революційних стратегіях і практиках на Україні Східній і Західній

Лонгін Цегельський – міністр закордонних справ Західноукраїнської Народної Республіки, у своїх спогадах описує різницю в ментальностях західних і східних українців.

Коли урядовці ЗУНР прибували на провінцію у Галичині – то їх вже зустрічав сформований місцевий уряд. На периферії не чекали команд згори, українське суспільство мало вже висунених на урядництво і місцевих комісарів, і суддів, і працівників народної освіти. 

Поштова марка ЗУНР, травень 1919

Західні українці в культурному сенсі вже доросли до власної держави, маючи виховану інтелігенцію, "Просвіти", національну греко-католицьку церкву, свої кооперативи і банки.

У підросійській колись Україні, на Волині поїзд з делегацією ЗУНР до Києва перепинив озброєний загін отамана Божка, який порядкував своїм регіоном як непідконторольний центру ватажок.

Далі на схід українці розбудовували не сучасні форми влади – відтворювали архаїчні і часом анархічні форми старої козаччини.

Українці-галичани під впливом австрійських традицій і за прикладом поляків, будували модерне національне суспільство з духом парламентаризму і толеранцією до особистості.

На Наддніпрянщині село відклалося від російського міста, покозачилося, творило за звичаєвим правом свої громади, що вирушали у автономне плавання і не переймалися загальнодержавними проблемами.

Галицьке суспільство не лише було європейським, але й буржуазним.

Головна партія націонал-демократії не мала соціалістичного забарвлення, хотіла в Україні будувати відкритий світ для заможної людини. Старалися підтягнути до стандартів австрійського і польського суспільства українську людність.

Велика Україна перебувала в полоні соціалістичної доктрини. Усі партії боялися виглядати несоціалістичними, навіть якщо вони за своєю суттю такими не були.

Приставка "соціалістична" мала й центристська партія УПСФ (соціалістів-федералістів) і партія УПСС (соціалістів-самостійників).

Лише соціалізм (а комунізм тоді розглядався частиною соціалізму) надавав сенсу існуванню Центральної Ради у майбутній українській державі.

У сфері власності українські партії намагалися наслідувати російський більшовизм, копіювали його кроки, хоч і були ці соціалісти за своєю суттю євросоціалістами на кшталт ППСовців Й.Пілсудського чи німецької соціал-демократії К.Каутського.

Чи все щастя – в соборності?

Соборність дозволила проголосити політику "Галицького П’ємонту", перетворити Західну Україну на своєрідну лабораторію, загальноукраїнський культурний інкубатор.

Через ідею соборності Галичина стала центром спільної інтелектуальної думки для підросійських і підавстрійських українців.

У добу визвольних змагань 1917-1921 років соборність закладала головну засаду державного будівництва – ідею злуки між УНР і ЗУНР.

Проголошення Акту Злуки  українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 року. Знято з дзвіниці Софійського собору, на горизонті видно ще не зруйнований більшовиками Михайлівський Золотоверхий

Але в часи поразок, вона, на думку деяких політиків, зашкодила появі хоч на якомусь з українських етнічних теренів територіально урізаної української держави.

Теоретично держава західніх українців могла утвердитися (хоч і без Львову) на теренах Станіславівського і Тернопільського регіонів.

Принцип самовизначення, закладений "14-ма пунктами" В.Вільсона залишав за народами колишньої Австро-Угорської монархії право на свою національну державність, у тому числі формально і за українцями. За націями Російської імперії такого визнання не було.

Пропозиції від представників Антанти при штабі УГА про "урізану державність" з’являлися, але керівництво ЗУНР стояло на чіткому дотриманні засад соборності.

Андрій Жук з точки зору наддніпрянських політичних емігрантів в Галичині в кінці збройного протистояння писав С.Петлюрі, що варто було зробити не Східну, а Західну Україною базою української державності. Не на Наддніпрянщині, а на більш готовій до цієї ідеї Галичині зосередити спільні українські збройні сили і матеріальні ресурси.

Проте сталося навпаки: УГА намагалася захистити східноукраїнську державність, віддавши під польську окупацію Східну Галичину.

Велика Україна лише на окремих західних і центральних землях сприймала ідею незалежної держави.

Екзильний уряд Євгена Петрушевича - колегія уповноважених Диктатора у Відні

Замість висновків

Українська революція програла збройну боротьбу, бо суспільство не було готово до втілення в життя ідеї незалежності.

Українське суспільство не встигло пройти перед революцією етапу культурного завоювання території, її очищення від духовного впливу передусім російської культурно-національної ідеї.

Нація, яка не має своєї середньої і вищої національної школи приречена на поразку.

Усі інші молоді країни Центрально-Східної Європи свою національну школу мали. Деякі – ніколи своєї школи не втрачали, інші – почали заново створювати її ще в середині ХІХ століття. Кілька генерацій були виховані у своїй школі, тобто індоктриновані національною ідеєю.

Будинок Педагогічного Музею, де засідала Українська Центральна Рада. Фото 1913 року

Революція не перемагає в країнах, де провідною соціальною верствою є селянство.

Лише коли завойовано місто, коли місто стає флагманом боротьби за національне визволення – лише тоді можна говорити про остаточно перемогу національних змагань за державність.

В Україні не було жодного українського міста. Відсоток українців коливався на рівні 15% від загального числа мешканців, навіть в столичних центрах, таких як Київ і Львів.

В Україні війна за незалежність прибрала форм війни національного, але стихійно усвідомленого, села проти російськоцентричного міста.

У Західній України польським культурно був Львів, і свій національний стан польськокультурне міське населення там вибороло.

Не може перемогти нація в боротьбі за свою державу, коли її інтелігенція не складає навіть і 10% від популяції.

В українців цей процент міг коливатися в межах хіба кількох процентів. Характеристично, що усіма повстанськими рухами, творцями повстанських республік, таких як Холодний Яр, було сільське учительство.

Неможливо перемогти без союзників, коли тебе не підтримує західна спільнота, коли про тебе не знають у головних розвинених державах світу.

Українське питання було "темним лісом" для дипломатів і суспільств Англії, Франції, Німеччині, США.

Суспільна думка цих країн орієнтувалися на опінію Росії, а вона була гостро антиукраїнська.

Про Україну західні держави дізналися лише під час війни за незалежність. Було запізно. Завдяки тривалій праці польської та чеської політичної еміграції, Польщу і Чехію вважали країнами, які заслуговували на незалежність. Що таке Україна – мало хто на Заході розумів і через двадцять років, вже перед вибухом Другої світової війни.

І все ж не можна казати, що українська революція 1917-1921 років програла.

Українська революція заклала основи для нових державних перспектив у майбутньому. Вона стала точкою неповернення для руху до незалежності, який привів до відновлення української державності у 1991 році.

Ігор Гирич
Історик, публіцист, доктор історичних наук
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України

Теми: історія України, XX сторіччя, Грушевський, УНР, Центральна Рада, Українська революція, Гетьманат, Скоропадський, Петлюра, Київ