І
Мешканці Центральної Європи люблять анекдоти. Роками вони знаходили в них притулок: у світі жарту вони були не тільки вільними й суверенними серед поневолення й совєцького домінування. До всього, вони ще й сміялися.
Отож двоє чоловіків, яким багато всякого довелося зазнати на своєму віку, грали в м'яч. Той залетів у кущі. Шукаючи його, один із гравців знайшов жабу. Жаба й каже йому людським голосом: "Я – прекрасна принцеса, перетворена у жабу лихим чаклуном. Якщо ти мене поцілуєш, то я знову стану принцесою. Тоді я вийду за тебе заміж. Ти станеш князем, ми житимемо разом у любові й достатку".
Гравець сховав жабу до кишені, знайшов м'яча й продовжив гру. Через кільканадцять хвилин жаба знову відгукнулася з кишені: "Вибачте, Ви мабуть про мене забули. Я – прекрасна принцеса, перетворена у жабу. Якщо мене поцілують, я знову стану принцесою, ми поберемося і житимемо в любові й достатку".
У відповідь вона почула: "Дорога пані жабо! Буду з Вами цілком щирим. Я є вже у тому віці, коли волію мати балакучу жабу, ніж нову дружину".
Жабою є Центральна Європа, яка стукає у ворота Північноатлантичного Союзу та Європейського Союзу. НАТО і ЄС ще не наважилися на поцілунок. Вони ще не знають, чи воліють мати балакучу жабу, чи нову дружину.
ІІ
Поминемо суперечки про визначення меж Центральної Європи. Натомість нагадаємо твердження угорського письменника Дйордя Конрата: "Це ми, мешканці Центральної Європи, розпочали дві перші світові війни". Іншими словами, цей простір – багатонаціональна мозаїка, яку завойовували Німецька й Австро-Угорська, Російська й Османська імперії, – була і є джерелом конфліктів і дестабілізації. Сьогодні, через сім років після падіння берлінського муру, народи Центральної Європи опинилися перед новими шансами й викликами.
Як поточаться їхні долі? Що їх чекає? Приналежність до спільноти демократичних держав і відкритих суспільств чи провінційні диктатури, самоізоляція та відрив від Європи?
Кільканадцять років тому, завдяки письменникам, митцям і філософам, Центральну Європу було вигадано як царство духу свободи, розмаїття й толерантності. Мілан Кундера творив цей міф на противагу совєцькій домінації: замість англосаксонської формули "совєцький блок" з'явився образ Центральної Європи: дому рівноправних націй із багатою і барвистою культурою, яка живилася розмаїттям мов і релігій, традицій та індивідуальностей.
То не був абсурдний задум чи фальшивий образ. Кундера, а також Гавел, Конрат й інші мали обґрунтоване право знову перечитати і представити світові духовне надбання цього простору – стику націй, релігій і культур – як втілення ідеалу багатокультурного суспільства, "мініатюрної моделі Європи націй, заснованої на правилі: максимум розмаїття на мінімумі простору". Вони також мали слушний задум зі сфери духовно-політичної стратегії: ось народи, слабкість і безпорадність яких у конфлікті з імперськими підступами сусідів була просто разючою, змогли перетворити слабкість у силу. Ось земля малих націй, яких завойовували й поневолювали упродовж багатьох поколінь, перетворилася на родючий ґрунт, що дав світові Роберта Музіля й Франца Кафку, Томаша Масарика й Карела Чапека, Адама Міцкевича й Джозефа Конрада, Ісаака Зінґера й Альберта Айнштайна, Мірослава Крлежу й Домініка Татарку, Чеслава Мілоша і Ярослава Сейферта, Еліаса Канетті й Емануеля Левінаса, Ежена Йонеско і Дйордя Лукача.
Козирем малих народів був неімперський характер, що чинило із них природного союзника свободи й толерантності. Цей досвід – десятиліття та століття існування серед тиску й репресій – продукував специфічну духовність, назначену честю та самоіронією, завзятим обстоюванням вартостей і мужньою вірою в романтичні ідеали. Тут національна та громадянська свідомість формувалася завдяки людським зв'язкам, а не за наказом державних інституцій. Тут легше було сформулювати ідею громадянського суспільства, адже суверенна національна держава залишалася зазвичай у сфері мрій. Культурне розмаїття цього простору було покликане, а часто й було найкращою зброєю самозахисту від претензій етнічних чи ідеологічних великодержав.
Що залишилося від цього бачення через сім років після краху комунізму?
ІІІ
Комунізм був своєрідним морозильником. Барвистий світ напруги й вартостей, емоцій та конфліктів був укритий товстим шаром криги. Процес розморожування відбувався поступово: спершу ми побачили прекрасні квіти; пізніше – болото і мерзотну піну. Спершу був пафос мирного падіння берлінського муру та "оксамитової революції" в Чехо-Словаччині. Потім – хвиля ксенофобської люті, яка охопила Східну Німеччину в 1992–1993 роках, розпад Чехо-Словаччини в 1992 році, ґвалтовне зростання антитурецьких настроїв у Болгарії, антиугорських у Румунії та Словаччині, антиромських у багатьох країнах...
"Осінь народів" 1989 року. У Центральну Європу повертається свобода, натомість Центральна Європа повертається в Історію. Повертається не лише як простір свободи й толерантності, але також як простір ненависті та нетерпимості, етнічної й релігійної. Прокидаються конфлікти, незрозумілі для тих, хто вбачав у цьому просторі всього лиш Soviet block, проте аж надто зрозумілі мешканцям цих земель. Адже досвідом світу багатьох націй і культур завжди була двозначність ідеї права нації на суверенне буття: бувало, що право одного народу поціляло у прагнення іншого. Що не раз призводило до етнічних чисток.
Франц Ґрільпарцер, чудовий австрійський письменник першої половини XIX століття, пророчо остерігав перед шляхом, який веде "від гуманізму через національність до звірства".
Людям ззовні можуть здаватися дещо екзотичними меандри демократичної думки мешканців Центральної Європи. Гадаю, що цю думку породило певне спільне натхнення – пристрасна мрія про свободу і про демократичний лад. Але ця думка зазнала подвійного випробування: випробування поневоленням і випробування свободою. Демократія не тотожна зі свободою; демократія – це свобода, вписана у правові рамки. Свобода сама по собі – без обмежень, накладених законом і традицією, – це дорога до анархії та хаосу, де править закон сили.
У кожної польської формації був власний шлях до свободи. Межовою датою шляху до свободи для моєї формації став 1968 рік. Тоді ті десятки тисяч студентів вихлюпнули на вулиці, щоб продемонструвати свій спротив істеблішментові. У Польщі та скрізь.
Чи був якийсь спільний знаменник для бунту студентів Берклі, Парижа й Західного Берліна, а також Варшави чи Праги? На позір то були явища, цілком відмінні: студенти Берклі й Парижа відкидали лад міщанської демократії; студенти Праги та Варшави боролися за свободу, яку ґарантувала міщанська демократія. Ба більше – студентів Берклі та Парижа захоплювали комуністичний проект і революційна риторика Мао Цзедуна, які виразно остогиділи студентам Варшави та Праги.
Проте я гадаю, що були й спільні риси: антиавторитарний дух, чуття емансипації та переконання, що "бути реалістом – це вимагати неможливого". Прецінь нам пояснювали, що "реальний соціалізм" є єдиним можливим ладом...
Врешті, потреба бунту була укорінена в переконанні, що "поки світ такий, яким він є, не варто умирати у власному ліжку". Такий – тобто несправедливий.
Отож бо! Біля витоків бунту 1968 року лежала потреба справедливості: у доступі до свободи й до хліба, до правди й до влади. Було щось прекрасне, патетичне в цьому бунті, який трансформував колективну свідомість не лише одного покоління. Але було також щось вражаюче у бунті наших американських і французьких ровесників: розгромлені університети та знищені бібліотеки, варварські гасла, які заступали інтелектуальну рефлексію, врешті – насильство, тероризм, політичні злочини. Усе це також належить до спадщини того заколоту.
Тоді я визначав себе як соціаліста і людину лівих поглядів. Чому сьогодні такі формули будять у мені внутрішній спротив? Чому поділ на правих і лівих здається мені помилковим? Чому я не хочу пристати до жодної ідеології?
Я запитав якось Юрґена Габермаса: "Що залишилося сьогодні від ідеалістичної віри у вільний соціалізм шістдесятих років?" Він відповів: "Радикальна демократія". Ця формула мені близька. Спробую її по-своєму розшифрувати.
ІV
Лад парламентської демократії та ринкової економіки від самого початку мав пристрасних противників. Окреслимо їх символічними іменами консерватора й соціаліста.
Для консерватора демократичний лад був запереченням традиції, поразкою християнського духу від хижого нігілізму, тотальною перемогою системи, яка ґенерувала, маскувала й зміцнювала нерівність і несправедливість. Консерватор вбачав у людині хижу істоту, яку годі приручити апеляціями до розуму. Цього ладні досягти лише сильні інституції.
Соціаліст, своєю чергою, вбачав у людині добру істоту, яку нелюдські соціальні умови змушують до тваринної поведінки.
Обидва – консерватор і соціаліст – відкидали лад свободи, заснований на вільній грі політичних і економічних сил, на своєрідному диктаті власності й грошей. Консерватор стверджував, що такий лад визволяє в людині звіра; соціаліст був переконаний, що такий лад змушує до тваринної хижості. Так постали дві великі утопії: ретроспективна й проспективна. Утопії ієрархічно-консервативної гармонії та гармонії егалітарно-соціалістичної.
Можна дискутувати про зв'язок обох цих утопій із двома тоталітаризмами XX століття. Можна сперечатися, чи більшовизм жирував на соціалістичній ідеї, а чи соціалістична думка постачала більшовизмові інтелектуальні та політичні арґументи. Можна також міркувати, чи фашизм використав консервативний страх перед свободою та мрії про повернення до світу доіндустріальних вартостей, а чи консерватори побачили у фашизмі спосіб захисту від демоліберальної деструкції. Проте здається безсумнівним, що такі зв'язки існували, хоча ми знаходимо консерваторів серед учасників антифашистської опозиції, а соціалістів – серед найбільш послідовних противників більшовизму.
Вінцем обох антиліберальних утопій стали тоталітарні устрої. Я жив у одному з них упродовж 40 років. Але я навчився недовіри до обох.
V
Молоді люди часто запитують мене: чому ви, люди покоління ’68, збунтувалися проти комунізму? Чому ви воліли стати незначною, переслідуваною меншиною, аніж простувати за більшістю, яка жила й робила кар'єру у світі тоталітарної диктатури?
Отож ми відкидали комунізм із кількох різних причин. Позаяк він був брехнею, а ми шукали істину. Позаяк він був конформізмом, а ми прагнули автентичності. Позаяк він був поневоленням, страхом, цензурою, а ми прагнули свободи. Позаяк він був нерівністю й соціальною несправедливістю, а ми вірили в рівність і справедливість. Позаяк він був абсурдною економікою дефіциту, а ми шукали шляхів до раціональності, ефективності й добробуту. Позаяк він був перманентною атакою на традицію та національну ідентичність, а ми відчували себе їх спадкоємцями. Позаяк він був репресивним щодо релігії, а ми були переконані, що право людини на визнання Бога є фундаментальним людським правом.
Отож: ми відкидали комунізм, керуючись арґументами, однаково дорогими і консерваторові, й соціалістові, й лібералові. Так постала особлива коаліція ідей, яку Лешек Колаковський зафіксував у голосному есе "Як бути консервативно-ліберальним соціалістом?".
Та коаліція розпалася водночас із розпадом комунізму. Проте перш ніж розпастися, вона назначила публічні дебати специфічною рисою – рисою морального абсолютизму. Абсолютизм антикомуністичної опозиції велів безоглядно вірити: комунізм є інтеґральним злом, імперією зла, дияволом нашого часу, натомість опір комунізмові та комуністам є чимось натурально добрим, благородним, прекрасним. Демократична опозиція демонізувала комуністів, натомість янголізувала саму себе.
Я знаю, про що пишу, адже цей моральний абсолютизм був – до певної міри – також моїм досвідом. І я не шкодую про цей досвід, і навіть не думаю його соромитися. Щоб виступити проти світу тоталітарної диктатури, ризикувати чи взагалі пожертвувати власною безпекою та безпекою своїх близьких, слід було вірити, що "людське життя є грою, яка точиться всерйоз", – писав Богдан Цивінський, історик Церкви епохи комунізму. Кожного дня слід було чинити вибір, який міг дуже дорого коштувати. Тогочасні рішення не були результатом академічних дебатів, але моральними актами, які ми нерідко спокутували роками в'язниці чи бодай зруйнованою фаховою кар'єрою. Така ситуація сприяла – коли хто ставав активним дисидентом – гостроті й суворості оцінок. Ми проголошували гуманістичні вартості, але жили в колі героїчних вартостей, для яких основною категорією є вірність. Вірність власній ідентичності та вірність приятелям із опозиції, вірність зрадженим і осміяним вартостям, вірність нації, Церкві, традиції.
"Слабкою стороною, – пише Цивінський, – моральності подібного типу є частий брак поблажливості до людської слабкості. Відступників легко засуджували, реабілітація відбувалася важко. Толерантність до інших способів мислення не становила проблеми, натомість толерантність до різних етичних постав чи ієрархій сповідуваних вартостей була тут щонайбільше «холодною» толерантністю, поєднаною із виразним дотриманням дистанції. Поняття «відкритої постави» тоді не вживали, але його сенс був виразно підважений запитанням: на що відкритої – на добро, чи на зло? Загалом то був етос захисту вартостей, поставлених під сумнів, а не етос безумовного діалогу. Чи ж могло бути інакше, коли вартості, поставлені під сумнів, були навколо не арґументом, а брутальним насильством? Ця фортеця була в достеменній облозі".
Найвидатніші свідки опору тих років – Алєксандр Солженіцин, Вацлав Гавел, Збіґнєв Герберт – захищали абсолютні вартості. Поет писав:
хай не покине тебе твоя сестра Зневага
для шпигів катів боягузів – їх буде виграш
[З "Послання Пана Коґіто" З.Герберта (переклад Віктора Дмитрука)].
Але то ми виграли. Лихо моральним абсолютистам, які перемагають у політичній боротьбі. Бодай на мить.
VІ
Моральний абсолютизм є великою силою людей і середовищ, які борються з диктатурою. Він є слабкістю цих людей і середовищ у світі демократичних процедур, створюваних на румовищі тоталітарних диктатур. Тут уже немає місця для утопії справедливого й гармонійного світу, ані на етичний риґоризм, притаманний людям антитоталітарного опору. І одне, й друге є анахронізмом чи брехнею; одне й друге поціляє в демократичний лад.
Адже зауважмо: після багатьох років страждань, принижень і героїчного опору чеснота прагне винагороди. На румовищі диктатури – ми спостерігали це не раз у XX столітті, – на прапорах людей вчорашньої опозиції з'являються жадання помсти й компенсації. Участь у русі опору повинна тепер давати підстави для участі у владі.
Потрібно чимало політичної мудрості й громадянської відваги, щоб сказати те, що в травні 1945 року сказав учасникам французького Resistance Леон Блюм, колишній прем'єр Франції та послідовний противник фельдмаршала Петена. Він казав: "Не думаю, зі свого боку, щоб участь у русі опору давала будь-кому право на владу. В демократичному устрої ніхто не має наперед визначеного права на владу. Суверенний народ має право також на невдячність. Зауважте, що якби можна було погодитися із тим, наче будь-які послуги дають будь-кому право на владу, то так само могли б виправдати себе майже всі диктатури. Адже не існує диктатур, які б не надали спершу своїй нації значних, справжніх чи уявних послуг".
Демократичний лад є, отож, хронічно недосконалим світом. Світом свободи – грішної, корумпованої й крихкої, – який настав після розпаду тоталітарного світу Необхідності. Також недосконалої, на щастя...
Переможний світ свободи змусив розпастися коаліцію антитоталітарних ідей, а також оприявнив їх конфліктність. Егалітаризм увійшов у суперечність із ліберальною економікою; консерватизм кинув виклик духові ліберальної толерантності. З'явилися нові дилеми, які соціаліст, консерватор і ліберал прагнули б розв'язувати цілком по-іншому. Перелічимо деякі з них: спосіб розрахунку з минулим; основні конституціональні правила держави; роль і характер вільного ринку; місце Церкви та релігійних вартостей у новій реальності.
Для соціаліста центральною справою буде надання людського обличчя нерідко хижим законам ринкової економіки та захист інтересів найубогіших, а також світський характер держави й толерантність до інших конфесій та національностей. Консерватор відновлюватиме тяглість національної символіки, боротиметься за християнський кшталт Конституції та державних інституцій, остерігатиме від загроз, які чигають із боку лібералізму й релятивізму, вимагатиме жорсткого розрахунку з людьми старого режиму. Натомість ліберал скаже: спершу економіка, зростання ВНП, прозорі ринкові закони, стабільна податкова система, приватизація, конвертована валюта. Він буде обережним захисником ідеї держави від претензій Церкви, толерантності до національних меншин і сусідів, спокійного усвідомлення розмаїтих колективних уявлень про минуле.
Річ у тому, що кожен із них формулюватиме свої ідеї в новому контексті. Адже водночас з'явиться нова, популістська ідеологія, яка увесь час не має власної назви. В ній буде дещиця фашизму і дещиця комунізму, дещиця егалітаризму і дещиця клерикалізму. Ці гасла супроводжуватиме радикальна критика духу Просвітництва і жорстка мова морального абсолютизму. Водночас з'явиться ностальгія – дивовижна для соціаліста, ліберала й консерватора – за "добрими часами комуни", коли то не треба було багато працювати, а за марні гроші людина могла випити й навіть закусити.
Слід знати цей контекст, щоб розуміти дилеми молодих посткомуністичних демократій. Суперечка про розрахунок із минулим поділила учасників дебатів на прихильників справедливості та речників національного поєднання. Одні домагалися послідовного покарання винних, інші наполягали на процесі примирення вчорашніх ворогів в ім'я викликів майбутнього. Обидві ці постави часто набували карикатурної форми: одні доходили до вимог дискримінації членів апарату комуністичної партії; інші наче забували, що диктатура колись таки існувала. Формула, до якої я схилявся: "Амністії – так, амнезії – ні!" – виявилася надто важкою для людей демократичної опозиції.
Суперечка про кшталт ринкової економіки набула постаті соціального конфлікту, в якому арґументи соціаліста та арґументи консерватора об'єдналися у критиці політики ліберальних перетворень. Безробіття, поглиблення соціальних контрастів, розчарування трудящих середовищ – все це призвело до сповільнення темпу реформ.
Суперечка про кшталт держави (національна чи громадянська) виявилася принциповою у тих країнах, які здобули незалежність після тривалого поневолення. Консервативні прихильники національного принципу наполягали на потребі реконструкції етнічної субстанції, знищеної упродовж багатьох років офіційної денаціоналізації. Консерватор ніколи не мав достатньо довіри до правил ліберальної демократії. Він стверджував, що саме її головний принцип – свобода – породив тоталітарні диктатури. Тому він гадав, що сам лиш правовий лад, відірваний від релігійної санкції, не може бути тривким і ефективним. Він також стверджував, що нація, піддана тоталітарною диктатурою "обробці", втрачає політичну орієнтацію, стає примхливою, цинічною, байдужою та слухняною до маніпуляцій. Звідси походила консервативна вимога пошуку авторитету, "укоріненого в надприродній сфері", який став би чільним арбітром у державі. То міг бути монарх, харизматичний лідер чи учительна влада Церкви.
Прихильники громадянського принципу боронили генеральні принципи демократії від вторгнення нетерпимого шовінізму. Вони також застерігали від презирства до громадян, вираженого у нехтуванні "випадковим суспільством", сумнівах у результатах демократичних виборів, коли ті суперечили намірам консерваторів, чи врешті – в тузі за "освіченим Піночетом". Ліберали побоювалися гасел про потребу "виховання нового суспільства", знаючи, що за ними криються дуже конкретні задуми: обмеження свободи слова, перетворення публічної школи чи телебачення на інструмент пропаґанди.
Нарешті Церква. Після років утисків Церкви рішуче нагадали про своє місце в публічних дебатах. У тих спільнотах, де національну ідентичність часто супроводжувала ідентичність релігійна, з'явилася природна спокуса надати новим державам релігійної тотожності. Церква наполягала на ухваленні такої Конституції і такого карного кодексу, які б відповідали моральним нормам релігії. Особливо драматичним був конфлікт навколо пеналізації абортів. Чи брак покарання за переривання вагітності означає схвалення убивства ненароджених дітей? Чи таке покарання є атакою на елементарне право жінки вирішувати про власне материнство?
Кожна із суперечок про аксіологічні підстави держави супроводжувалася чималою емоційною напругою. Її учасники вдавалися до моральних арґументів; вони послуговувалися мовою воєнної пропаґанди. Навпроти один одного постали два різні світи вартостей. З одного боку – прагматичний, нерідко просякнутий презирством і цинізмом світ людей старого режиму. З іншого – анахронічний патріотизм прихильників консервативних вартостей, які в минулому чинили опір комунізмові. Колишній героїзм світу, стійкого до репресій, тепер проявив своє друге обличчя — нетерпимості, фанатизму, ворожості до модернізаційних ідей. Таким є природний лад речей у посткомуністичних країнах.
VІІ
Жодна з цих суперечок не є убивчою для демократії, адже вона – перманентні дебати. Убивчою може стати лише така напруженість конфлікту, коли сторони – абсолютизуючи свої арґументи – виявляться нездатними до компромісу. Тоді вже залишається один крок до підважування процедур демократичної держави. Адже радикальні рухи – оті з чорними, білими чи червоними прапорами – охоче послуговуються процедурами й інституціями демократії, аби в підсумку її знищити. Радикалізм виростає з природної людської туги за безгрішним, гармонійним і справедливим світом. Ті, хто вірив, що фашизм усуне корупцію, бруд і приниження, породжені демолібералізмом, не були генетично мутованими чудовиськами. Ті, хто вірив, що комунізм усуне несправедливість, не були прихованими злочинцями. Ті, хто сьогодні вірить, як-от ісламські, єврейські чи християнські фундаменталісти, що держава, улаштована за релігійними нормами, усуне гріх, кривду й підлість, – не є цинічними проповідниками насильства, ненависті й нетерпимості.
Кожен із них мріє про радикальне очищення світу, про відкриття справжньої, доброї людської природи під шкаралупою грішного повсякдення. Мабуть найважливішим посланням XX століття є знання про те, що очищення світу від гріха є небезпечною маячнею розуму, спраглого добра, – ми приречені на недосконалість.
Тому демократія не є ні чорною, ні білою, ні червоною. Демократія сіра, вона постає важко, а її вартість і смак найкраще розпізнається, коли вона програє під тиском червоних, білих або брунатних радикальних ідей.
Демократія не є непомильною, адже в суперечці усі рівні. Тому вона може скоритися маніпуляції і бути безпорадною перед корупцією. Тому вона часто віддає перевагу банальності, а не талантові, спритності, а не шляхетності, порожнім обіцянкам, а не компетенції. Демократія є безперервною артикуляцією партикулярних інтересів, пошуком моральних компромісів між ними, торговицею пристрастей і емоцій, заздрощів і надії, вона є вічно недосконалою, сумішшю гріха з чеснотою, святості з підлотою. Тому шукачі етичної держави та досконало справедливого суспільства не люблять демократії.
А проте лише демократія – маючи здатність опонувати сама собі – посідає також здатність до коригування власних помилок. Диктатури – червоні чи брунатні – нищать людську здатність до творчості, вбивають смак людського життя, а відтак і саме життя.
Демократія не є ліками на людські гріхи. Вона є ліками лише на диктатури. Тільки сіра демократія, із її правами людини, з інституціями громадянського суспільства, може заступити арґумент сили силою арґументу. Парламентаризм став альтернативним до громадянських воєн вирішенням, хоча консерватор і сперечатиметься з лібералом й соціалістом, чи то був наслідок людського розуму, а чи безпорадності розуму, який спізнав лиха диктатур.
Суб'єктами демократії є люди, а не ідеї. Тому в демократичній державі можуть зустрічатися та співпрацювати громадяни – незалежно від конфесії, національності, ідеології. Класичні ідеології – лібералізм, консерватизм чи соціалізм – не домінують сьогодні у публічних дебатах про податки, реформу служби охорони здоров'я чи страхування. Проте кожній із цих суперечок необхідна присутність соціалістичної стурбованості про найбідніших, консервативного захисту традиції, ліберального міркування про ефективність і економічне зростання. Кожна з цих вартостей необхідна в демократичній політиці. Саме вони надають барви й розмаїття нашому життю, саме вони дають нам здатність вибору. Завдяки їхнім взаємним суперечностям ми можемо дозволити собі на непослідовність, експеримент, зміну думки та зміну уряду.
Фанатизм ідеологічних інквізиторів протиставляє "корумпованому демолібералізмові" наступні проекти "землі обітованої". Ми не хочемо нехтувати чи баналізувати цю загрозу. Фундаменталізм – етнічний і релігійний – це небезпечна пошесть, яку залишило нам у спадок XX століття. Проте це століття також дало нам надію, що фундаменталізмові можна чинити опір. "Бо ж прецінь, – сказав Ґоло Ман, – якісь надії та треба мати; бо ж прецінь відчай – це позиція водночас непрактична й аморальна".
Фундаменталісти усіх мастей таврують моральний релятивізм демократії, так, наче ця держава мала б бути вартовим чеснот. Ми ж, захисники сірої демократії, не визнаємо за державою цього права. Ми хочемо, щоб людські чесноти стерегло людське сумління. Тому ми кажемо: сіре – прекрасне.
[1997]
Переклад Андрія Павлишина
17.10.2016