Однак скептики ставлять під сумнів одностайність європейських лівих,
хоч останні й об’єднані в партію європейських соціалістів, найбільшу фракцію
в Європарламенті, а їхні лідери зустрічаються напередодні кожного саміту
ЄС.
Між прихильниками традиційної соціал-демократії, яка спирається на змішану
економіку, державу добробуту і впливові профспілки, і прибічниками більш
орієнтованого на ринок соціального лібералізму точаться дебати, названі
французькою «Ліберасьйон» «війною троянд». «Нині всі впливові партії серед
європейських лівих — реакціонери, які користуються страхом виборців перед
глобалізацією. Хіба що за винятком британських нових лейбористів», — стверджує
австрійський політолог Томас Новотни.
НОВІ ЛЕЙБОРИСТИ ПРОТИ СТАРИХ ЛІВИХ?
Теперішня переконлива перемога Тоні Блера на платформі обмеженої приватизації,
гнучкого ринку праці й більшої впевненості слабких у власних силах надала
імпульс «модернізаторам» серед континентальних лівих, у тому числі прем’єр-міністру
Голландії Вім Коку і соціалістам Португалії.
Тоні Блер, який більше схожий на поміркованих нових демократів президента
Клінтона, аніж на багатьох своїх товаришів із соціалістичного Інтернаціоналу,
не приховував своїх амбіцій щодо поширення на Європейський континент так
званого «третього шляху». Один з його гуру, Ентоні Гідденс, директор Лондонської
школи економіки, вважає третій шлях «порятунком капіталізму посередництвом
його гуманізації». Проте більшість оглядачів стверджує, що допоки Велика
Британія не приєдналася до єдиної європейської валюти, вплив нових лейбористів
на європейських лівих буде обмеженим. Серед традиційних лівих партій французькі
соціалісти, яких очолює прем’єр-міністр Ліонель Жоспен, проводять дружелюбну
політику щодо ринку, не відмовляючись від двопартійної традиції «диригування»
— державного управління економікою. Перебуваючи у Великій Британії, Жоспен
заявив: «Ми хочемо, щоб Франція була сучасною країною, проте цього слід
досягати балансуючи між економічною ефективністю та соціальною справедливістю».
Міністр фінансів Франції Домінік Страус-Кан, якого вважають за провідний
мізок європейських лівих, проводить жорстку фіскальну політику, йому вдалося
переконати лівих відмовитися від закликів зупинити приватизацію, а натомість
пропагувати розпродаж збиткових підприємств, щоб французька промисловість
стала конкурентоспроможною.
Навіть закон про запровадження 35-годинного робочого тижня, анафеми
з погляду нових лейбористів, Жоспен поєднав із заходами більшої гнучкості
щодо інших аспектів робочого часу.
ЗАГАДКА ШРЬОДЕРА
Проте найбільшою загадкою для європейських лівих є Герхард Шрьодер і
німецькі соціал-демократи, які мають чудові шанси перемогти лідера християнських
демократів канцлера Гельмута Коля на загальних виборах 27 вересня.
«Ніхто не знає, який політичний курс він проводитиме, можливо, навіть
і він сам», — повідомило агентству Рейтер близьке до Жоспена джерело. «Його
промови скоріше нагадують гасла і не містять у собі нічого конкретного».
З ним погоджується помічник Блера: «Шрьодер, здається, не має власних
ідей. Його партія й досі їх не розробила». Якщо сам Шрьодер виступає на
підтримку бізнесу й оновлення СДП, то керівник партії Оскар Лафонтен обстоює
більш традиційну перерозподільчу соціал-демократію.
«Німецькі ліві нагадують інтелектуального банкрута. Сучасні політики
виступають за вільний ринок, а консерватори взагалі проти будь-яких змін»,
— сказав Чарльз Грант, директор Центру європейських реформ. Вірний поствоєнній
«корпоративній» традиції, за якою робітники входять до правління компанії,
Шрьодер пропонує приборкати майже рекордне безробіття шляхом консенсусу
між урядом, профспілками й роботодавцями. Він також виступає за перетворення
щедрої системи соціального забезпечення на «соціальний трамплін» для шукачів
роботи, проте не пояснює, як це робитиме. Безпартійний комп’ютерний мільйонер
Джост Столлманн, якого Шрьодер залучив для розробки нових економічних ідей,
розлютив профспілки і деяких затятих партійних керівників, пропагуючи скорочення
соціальних програм і припинення субсидій неефективним підприємствам.
СДП і нові лейбористи також відмовилися від політики одностороннього
ядерного роззброєння і перерозподілу прибутків, яка була непопулярна серед
виборців.
РІВНІСТЬ ЧИ РІВНІСТЬ МОЖЛИВОСТЕЙ
Європейські соцпартії дійшли згоди щодо багатьох цілей: соціальної справедливості,
боротьби проти безробіття, привілеїв, регулювання крайнощів вільного ринку.
Проте вони розходяться з багатьох питань, зокрема ступеню державного регулювання,
системи загального чи вибіркового соціального забезпечення, державної чи
приватної охорони здоров’я, пенсійного забезпечення, повноважень профспілок,
створення робочих місць під керівництвом держави і регулювання робочого
часу. Професор європейської думки у Лондонській школі економіки Джон Грей
стверджує, що серед лівих чітко намітився відхід від мети — рівності до
пошуку рівності можливостей. Шведська модель суспільної демократії, де
держава піклується про громадян від колиски до смерті коштом високих податків,
більше не вважається за зразок.
Шрьодера, зокрема, більше цікавить голландська «модель Подлера» — створення
робочих місць. Уряд, профспілки й роботодавці укладають угоду, яка передбачає
обмежене зростання заробітної плати, скорочення соціальних витрат і заохочує
зростання за рахунок інтенсифікації праці. З багатьох питань національні
традиції, як от французький статизм, німецький корпоратизм чи британський
вільний спільний ринок є важливішими за будь-який спільний лівий підхід.
Нині жодна некомуністична партія Західної Європи не виступає за націоналізацію
промисловості, хоча деякі партії погоджуються, що державі слід контролювати
комунальні підприємства і громадський транспорт.
Лівих більше цікавлять питання регулювання й контролю, аніж власності,
вважає професор політичних наук Сьєнського університету Стівен Люкес. Він
зазначає: «Ліві — не статисти, хоча більша частина такими і є. Проте ліві
готові атакувати й виправляти нерівність будь-якого штибу: безробіття,
бідність, дискримінацію за статевою чи расовою ознакою».
