Від Франка до Ківи: хто такі українські соціалісти

Від одного страйку до світового руху

1 травня вважають традиційно «лівим» святом. Цього дня 1886 року анархістські робітничі організації Чикаго провели кілька мітингів з вимогою восьмигодинного робочого дня. Завершилися демонстрації сутичками з поліцією та численними жертвами з обох боків. Чотирьох організаторів стратили за вироком суду.

У пам'ять про них Другий Соціалістичний Інтернаціонал — міжнародне об’єднання робітничих партій — оголосив 1 травня 1890 року Днем солідарності робітників усього світу та призначив масштабний міжнародний страйк.

Першотравень зіграв важливу роль у політичній консолідації робітничого руху і досягненні таких звичайних для сьогодення явищ, як заборона дитячої праці, восьмигодинний (а подекуди й коротший) робочий день, щорічні відпустки, рівноправність праці жінок і чоловіків та відсутність расової дискримінації.

Попри це, лівий рух від самого початку не був однорідний, а з часом спектр лівих ідеологій став ще ширшим: від авторитарного сталінізму до іспанського анархізму, від радикального у своєму ставленні до приватної власності китайського маоїзму до поміркованої європейської соціал-демократії, що погоджується на поступове реформування капіталізму.

Утім, із середньої відстані цілком реально сплутати прапори західних «зелених» соціалістів, які виступають за обмеження впливу приватного бізнесу на екологію та арабських «зелених соціалістів», які прагнуть поєднати ісламську релігію з лівими ідеями.

Від Центральної Ради до радянської диктатури

Перший український Першотравень відбувся того ж 1890 року. Перед Львівською ратушею на мітинг зібралися близько 4 тисяч українських, польських та єврейських робітників, вимагаючи скорочення робочого дня, скасування дитячої праці й нічних змін у жінок, а також загального виборчого права.

У Першій львівській маївці брав участь Іван Франко — як і багато хто з тогочасної народної інтелігенції, він мав ліві погляди і навіть був членом соціалістичної «Української радикальної партії» 

На території Російської імперії подібні мітинги робітників довгий час були нелегальними й переслідувалися поліцією, тому часто проводилися за містом — пізніше це переросло в радянську традицію «травневих шашликів».

У Першій львівській маївці брав участь Іван Франко — як і багато хто з тогочасної народної інтелігенції, він мав ліві погляди і навіть був членом соціалістичної «Української радикальної партії». Засновником українського соціалізму вважають історика Михайла Драгоманова, перший український переклад «Маніфесту комуністичної партії» Карла Маркса та Фрідріха Енгельса зробила Леся Українка.

Найбільшого різноманіття український лівий рух досяг за часів Революції 1917 року. З 19 політичних партій представлених у Центральній раді, 17 були носіями тією чи іншою мірою лівої ідеології. Тогочасні українські ліві мали часом діаметральні погляди на питання припинення війни, націоналізації промисловості, розподілу земель між селянами, політичного управління чи, врешті, здобуття незалежності.  

Однак зі встановленням Радянської влади кількість соціалістичних та комуністичних партій стрімко скорочувалась через злиття, поглинання або заборони більшовиками, аж до повного винищення опозиції всередині єдиної партії Йосипом Сталіним. Водночас на західній Україні до приєднання до СРСР продовжували діяти численні легальні та підпільні ліві організації різних поглядів.

Від ВР до «ДНР»

Попри те, що розпад СРСР наніс важкого удару світовій соціалістичній ідеології, зі здобуттям Україною незалежності український лівий рух поступово повертався до різноманіття. За результатами перших парламентських виборів незалежної України 1994 року, з 15 партій, що потрапили до Верховної Ради, чотири належали до лівого спектру: «Комуністична партія України» (яка стала лідером перегонів), «Селянська партія», «Соціалістична партія» та «Соціал-демократична партія».

Ліві партії відігравали важливу роль у політичному житті 1990-х років, однак у наступне десятиліття їхній вплив істотно зменшувався. Змінювалися й політичні ідеї: з боротьби проти ринкових реформ та скорочення соціальної галузі, парламентські соціалісти та комуністи переключилися на консервативні гасла відродження СРСР, захисту російської мови й навіть православ'я.

На парламентських виборах 2012 року «Компартія України» востаннє потрапила до парламенту. Утім, лівою її на той час вже було складно називати 

Сумнівні політичні альянси також відштовховували від лівих демократичну частину електорату, як, наприклад, у 2005 році, коли після участі у Помаранчевій революції «Соцпартія» Олександра Мороза ввійшла в коаліцію з «Партією регіонів» і КПУ.

На парламентських виборах 2012 року «Компартія України» востаннє потрапила до парламенту. Утім, лівою її на той час вже було складно називати. Попри антиолігархічні гасла, фракція КПУ тісно співпрацювала із «Партією регіонів», ініціювала відновлення смертної кари й голосувала за антидемократичні «закони 16 січня».

Під час Євромайдану на бік протестів стали кілька несистемних ліво-демократичних та профспілкових рухів. Однак значну частину соціалістів і комуністів протести відштовхнули через участь радикальних націоналістів. Консервативні комуністи відігравали помітну роль у сепаратистському русі в Криму та на Донбасі, сподіваючись спрямувати його в бік боротьби з олігархією, однак, зрештою лишились осторонь розподілу реальної влади Кремлем.

Від Симоненка до Ківи

Згідно з даними Єдиного держреєстру громадських формувань, в Україні зареєстрована лише одна комуністична партія — КПУ Петра Симоненка. Свідоцтва про реєстрацію ще трьох — «Комуністичної партії» (оновленої), «Комуністичної партії робітників та селян» та «Комуністичної марскистсько-ленінської партії України» скасували після ухвалення у 2015 році закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів».

Під заборону потрапила й КПУ, однак її керівництво у січні 2016 року оскаржило рішення Окружного адміністративного суду Києва. Наразі розгляд апеляції призупинили, допоки Конституційний суд не визначить легітимність самого закону про декомунізацію. Рішення про заборону партії не набуло чинності. Спробу заборони КПУ засудила, зокрема, міжнародна організація Amnesty International, назвавши її «рішучим ударом по свободі слова в державі».

Попри невизначений статус партії, її лідер Петро Симоненко, як і личить комуністові, вічний. Він продовжує виступати з політичними заявами та звинувачує нинішню владу в «державному перевороті». У листопаді 2017 року в інтерв'ю «Громадському радіо» він назвав збройний конфлікт на сході каральною операцією проти Донбасу, закликавши до федералізації України.

Соціалізм в Україні наразі не заборонили, тож у назвах політичних партій він ще зустрічається. Так, існує партія «Соціалісти», «Християнські соціалісти»,  «Соціалістична Україна», «Прогресивна соціалістична партія України», «Соціалістична партія України (СПУ)» та «Соціалістична партія Олександра Мороза».

Остання є результатом розколу, що відбувся в СПУ впродовж 2014-2015 років та призвів до виключення багаторічного лідера Олександра Мороза. Конфлікт у СПУ привів до керівництва партією Іллю Ківу — радника міністра внутрішніх справ Арсена Авакова та екс-керівника Наркополіції.

Діалектичний матеріалізм — один з важливих напрямів лівої філософії — називає боротьбу протиріч основою поступу. Це частково пояснює стрімкий зліт політичної кар'єри Іллі Ківи, відомого різкими заявами, які часто суперечать одна одній. Він майже одночасно здатен проголошувати партійний курс на вступ до ЄС та погрожувати ЛГБТ-демонстраціям, закликати СПУ порвати з радянським минулим і вихваляти СРСР за порядок.

Конфлікт між Капліним і Ківою називають боротьбою між Льовочкіним і Аваковим за потенційний вплив на лівий електорат 

За керівництво «Соцпартією» із Іллею Ківою бореться ще одне нове обличчя лівої української політики — нардеп Сергій Каплін. Попри членство у фракції «Блоку Петра Порошенка», Каплін очолює «Соціал-Демократичну партію (СДП)» і кілька громадських об’єднань «простих  людей». У Раді він регулярно реєструє численні ініціативи з широкого кола питань: від звернення до Дональда Трампа «про непідтримку та засудження образливих висловлювань окремих українських публічних діячів» до продовження мораторію на продаж землі. Однак переважна більшість законопроектів Капліна не доходить до розгляду.

За спостереженнями «Комітету виборців України» Сергій Каплін найчастіше з усіх українських політиків роздає обіцянки, які не здатен виконати навіть теоретично.

Голову соціал-демократів та його політичний рух, що дедалі частіше проводить масштабні демонстрації із вимогами підняття пенсій та розпуску парламенту, політичні оглядачі часто пов'язують із Сергієм Льовочкіним — екс-очільником Адміністрації президента Віктора Януковича. А конфлікт між Капліним і Ківою називають боротьбою між Льовочкіним і Аваковим за потенційний вплив на лівий електорат.

Від нульових рейтингів до реальних програм

Названі партії умовно «лівого» спрямування майже ніколи не потрапляють у рейтингові опитування соціологів, отож, їхні шанси потрапити в наступний парламент мінімальні. Утім, і поза формальною політичною системою в Україні продовжують працювати чимало лівих ініціатив та рухів: від трудових профспілок до ЛГБТ-організацій.

Традиційно ліві політичні ідеї, згідно із соціологічними дослідженнями, продовжують знаходити підтримку серед українців. Так, за даними останнього опитування групи «Рейтинг», близько 35% респондентів підтримують ідею «вирівнювання доходів» між багатими та бідними, 58% — збільшення частки держвласності. Чверть опитаних очікує від нового президента підвищення якості медицини та соціальних стандартів, 16% — зменшення впливу олігархів на політику.