І влада за президенстства Кучми, і тодішня опозиція досить серйозно поставилась до загрози політичного лідерства з боку соціалістів, здобутого під час касетного скандалу та активних акцій "Україна без Кучми".
Напередодні парламентської виборчої кампанії 2002 року від Соцпартії було практично відірвано її молодіжне крило – Соціалістичний конгрес молоді на чолі з Вадимом Місюрою, що змусило терміново перегруповувати вірні О.Морозу залишки у нову структуру – Спілку молодих соціалістів.
Колишні опозиційні союзники по акції "Україна без Кучми" також вирішили йти на вибори окремим колонами, не бажаючи визнавати, завдяки кому влада ледь утрималась на своєму місці.
У результаті на виборах 2002 року Соціалістична партія України набрала всього 6,95% голосів, посіла п’яте місце, і провела до Верховної Ради України лише 21 депутата. Результат соціалістів міг бути й кращим, адже 3,2% голосів відтягнула на себе ПСПУ Наталії Вітренко, яка не забула обставин відлучення від СПУ і працювала проти лідера соціалістів як проти ворога номер один.
Спроби створити у новому парламенті опозиційну більшість виявилися невдалими, у результаті чого Олександру Морозу довелось задовольнятись роллю рядового члена комітету з питань правової політики.
Певні надії на відродження авторитету соціалістів покладались на їх активну участь у новій антипрезидентській акції "Повстань, Україна", яка стартувала 16 вересня 2002 року. Однак, провідними солістами у ній були вже зовсім інші особи.
Вибори 2004 року принесли Олександру Морозу і соціалістам ще одне розчарування: з 5,8% голосів він виявився “третім зайвим” у змаганні двох Вікторів (Ющенка та Януковича), і хоч на другий тур було зроблено правильний вибір, однак, це принесло певні дивіденди лише партії, проте не її лідеру.
Як активним учасникам "помаранчевої революції" соціалістам виділили посади у виконавчій владі: три міністерські портфелі, посади голови Фонду держмайна і двох керівників обласних держадміністрацій.
Входження у владу (яку у період з весни до осені 2005 року трусили постійні публічні скандали) не принесло соціалістам ні практичних, ні моральних результатів.
На чергових парламентських виборах 2006 року (на яких, на відміну від двох попередніх, проти СПУ не працювала державна машина, не було жорсткого ставлення з боку президента) результат соціалістів став ще гіршим – 5,7% голосів і передостання за чисельністю фракція парламенту (33 депутати; єдине, що втішало на той момент соціалістів – останнє місце "заклятих побратимів- комуністів": 3,7% голосів і 21 депутат).
Таким "здобутком" соціалісти знов таки повинні "дякувати" своїм колишнім вигнанцям: прогресивні соціалісти Вітренко забрали 2,93% голосів, «Справедливість» допомогла здобути 2,4% голосів для блоку Володимира Литвина, а «Соціалістична Україна» виборола 0,2% голосів для блоку «За союз». Ще одним неприємним сюрпризом для лідера соціалістів стала відмова колишніх "помаранчевих" партнерів підтримати його кандидатуру на посаду Голови Верховної Ради України. У цих умовах Олександр Мороз прийняв доленосне, як виявив подальший розвиток подій, рішення: розміняти інтереси партії на особисті амбіції.
Лідер соціалістів відступив від свого вибору дворічної давнини і разом з Партією регіонів та Компартією утворив антикризову коаліцію. «Ціна питання» – повторне здобуття у липні 2006 року крісла Голови Верховної Ради України і черговий розкол усередині СПУ, в результаті якого партію залишили Ю.Луценко, І.Сподаренко, Й.Вінський. І вже за півроку чергові “вихідці” створять нову політичну силу – «Народну самооборону», яка працюватиме проти соціалістів з не меншим запалом, ніж Вітренко.
Усього однорічне перебування оголошеного всеукраїнським "зрадником" Мороза на чолі Верховної Ради України коштувало соціалістам надто дорого: на дострокових виборах 2007 року вперше за всю історію держави вони опинились поза межами парламенту, набравши 2,86% голосів (як тут знов не згадати про ще 1,3% набраних ПСПУ).
Не допомогло ані залучення до списку адмінресурсу (першого заступника Голови Київської міської державної адміністрації А.Голубченка), і авторитетних представників громадськості (зокрема, багаторічного лідера "афганців" С.Червонописького), ані потужний капітал "нового соціаліста" – фактичного господаря Металургійного комбінату ім. Ілліча В.Бойка, завдяки шаленим зусиллям якого соціалісти отримали у Донецькій області майже 192 тисячі голосів, або близько 29% від загального результату.
Невдалій участі у дострокових виборах передував вже традиційний для соціалістів розкол з гучним відлученням від партії Василя Волги, який тільки за два роки до того привів до складу СПУ власну партію «Громадській контроль». Активний і бойовитий Волга вже за місяць створив опозиційний до Соціалістичної партії Союз лівих сил.
Але й поразка 2007 року нічого не навчила соціалістів. Внутрішні чвари, персональна підозрілість багаторічного лідера партії навіть до найближчого оточення призвели до того, що вже у квітні 2009 року (менш ніж за рік після влиття до складу Соціалістичної партії України колишнього вигнанця – "Справедливості" І.Чижа) колишні міністри-соціалісти С.Ніколаєнко та О.Баранівський були змушені звернутись до всіх членів СПУ з закликом про об‘єднання з політичною партією «Справедливість» для "реалізації в Україні програмних принципів європейського демократичного соціалізму", але одразу опинились поза межами СПУ.
Не бажаючи розставатись з "булавою", Олександр Мороз зробив у 2010 році нову спробу повернутись в активну політику: взяв участь у чергових президентських виборах і … здобув у них нищівну поразку (йому віддали голоси усього 95 тисяч громадян, або менш ніж 0,4% виборців).
Здавалося б, після цього для колишньої другої особи в державі настав час йти з великої політики. І на перший погляд так і трапилось. На позачерговому з’їзді 24 липня 2010 року очільник соціалістів з двадцятирічним стажем запропонував обрати нового голову партії, яким став Василь Цушко (за нього віддали голоси 255 з 306 делегатів з'їзду).
Однак, фактичний контроль над партією, кадрова політика, контакти з владою були віддані позастатутній особі – почесному голові партії … Олександру Морозу! Усвідомлюючи це і не бажаючи бути "весільним генералом", менш ніж за рік Цушко залишив посаду керівника СПУ, пославшись на "неможливість суміщати державну службу і партійну діяльність".
Далі відбувались традиційні для соціалістів "підкилимні чвари": двораундова дуель Олександра Мороза і Миколи Рудьковського за посаду голови Соціалістичної партії у липні – серпні 2011 року, у якій з мінімальним результатом переміг досвідчений ветеран соціалістичного руху; гучне оголошення про об'єднання навколо соціалістів аж 11 лівих і лівоцентристських сил та парафування 18 листопада 2011 року Базових принципів та Політичної угоди про об'єднання лівих сил (згодом під цими документами залишиться лише 5 підписів); вихід Рудьковського з лав партії у грудні 2011 року, який ще на літніх з’їздах здобув підтримку майже половини делегатів.
За цим слідував черговий сплеск лідерських амбіцій Мороза, які найбільш яскраво охарактеризував останній (на той момент) його політичний опонент Микола Рудьковський: "Серпневий з'їзд СПУ прийняв рішення про об'єднання лівих і лівоцентриських сил й обрав головою партії Олександра Мороза. На жаль, ці рішення виявилися взаємовиключними: Олександр Мороз готовий до такого об'єднання виключно за умови, що він його очолить, всі інші ліві – лише якщо він не претендуватиме на лідерство (з відомих причин). Тому він і його команда саботують об'єднавчий процес, надумуючи приводи, шукаючи винних, наговорюючи на можливих партнерів і прогнозуючи неуспіх об'єднання".
У квітні 2012 року соціалістів очолив Петро Устенко. Однак і йому "лідер вітчизняного соціалізму" відвів таку саме роль "весільного генерала", яка за два роки до того була дарована Василю Цушку.
В умовах обмежених ресурсів навіть для елементарної партійно-організаційної та пропагандистсько-агітаційної роботи чергові парламентські вибори були програні вщент: 93 тисячі виборців, або 0,45% голосів. Фактичний лідер соціалістів О.Мороз цього разу спробував свої сили на рідному для себе мажоритарному окрузі у Київській області, де зміг заручитись підтримкою аж 11 тисяч 773 виборців і набрав учетверо менше переможця.
Винним у цьому разі виявився Устенко, який під тиском звинувачень "незмінного Сан Санича" у всіх земних гріхах: від ганебних результатів на парламентських виборах 2012 року до повної відсутності фінансування навіть на утримання регіональних партійних осередків у липні 2013 року, змушений був подати у відставку.
"Соціалістичне лихоліття" грозило перерости у клінічну смерть однієї з найстарших партій України, але у жовтні 2013 року перед партійцями зажевріла надія – XIX з'їзд СПУ обрав своїм керівником народного депутата України Миколу Рудьковського, отримавши у результаті такого рішення одночасно і парламентське представництво, і нові ресурсні можливості. Тепер саме від нього залежить, чи очікує Соціалістичну партію ренесанс, чи продовжиться рух у нікуди...
